Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

сміх, що линув вже невідомо звідки, шматував тіло і душу Данилові, і він

схопився за ножа і кинувся в ніч просто на отой сміх, на біду, на лихо, на свої

тридцять років бід і поневірянь, на всі втрати, на ніщо, на вкрадену батьківщину, на розтоптані мрії, на безвість, на смерть...

Відчутно похолодало, заходило вже під ранок, зорі порідшали на небі, і біль, який відчував зараз Данило усередині, побільшувало усвідомлення втрати

останнього тепла на світі в ту мить, коли несила стало терпіти і він зважився на

безглуздий, відчайдушний стрибок з ножем проти жахливого владарського, шайтанського сміху.

Холод, гострий холод степової ночі під ранок обпікав його тіло, забирав останнє

тепло. Данило схопивсь на ноги з ножем в руках, готовий вже закінчити життя будь-

що-будь, але враз відчув, як щось схопило його за ліву руку, не даючи йому виконати

той свій останній стрибок, щось схопило його, притягло додолу, і він не стрибнув, а

лише підвівся трохи навколішках, скоряючись тій руці, що тримала його, скоряючись, як зв'язкові із життям, яке хотів було стратити.

— Ти що? — На Данила дивились блискучі чорні очі з довгим

розрізом. Проти ночі він більше не вирізняв нічого. - Ти що, з

глузду з'їхав, оросуте? Що з тобою?

Лиш зараз Данило прокинувся насправді, тіло його обм'якло і обважніло, руки

несило опустились, й страшна втома прокотилась по ньому, втома і якась суміш й

полегшення. Це сон. Все це було, але зараз це сон. Наснилося.

Одразу ж відчув вимученість тіла, ті численні версти, які вони подолали за цих

два дні, нестачу води і їжі, непевність у майбутньому, задавнене чигання смерті

довкола й оці блискучі чужі очі. . Данило розсердився: хто зна, чи не ворожий

голос супутника, якого доля накинула йому, бо вже сам Данило, ніколи, мабуть, такого не вибрав би.

— Ка-ка-ка, — почув він знову і здригнувся, бо то було зі сну, цей голос, цей

сміх...

— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —

що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так

сталося.

Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка

змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що

все ще в них зараз попереду.

Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм

пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема

жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в

товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри

роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще

раз вижити.

— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип

чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло

нідтоді, як ми заснули...

Він подивився на небо.

— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім

розбійників»!

— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого

маревного сну. — Які розбійники?

— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?

— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не

жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.

Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому

виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.

— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото

ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...

— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у

теплі краї. Давай спати!

— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...

— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге

бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...

— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?

— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.

— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось

двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і

людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і

не хочеш чути і не можеш...

— Ти себе сам не чуєш, оросуте.