Олександр Павлович Бердник - Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник

склепилися повіки, а руки... ніжні руки, що гладили мене по голові у дитинстві, струхли в глибині мовчазної Землі, котра однаково жадібно ковтає царів і рабів, псів і рептилій, бджіл і скорпіонів.

Тату, в той день, коли ти вже відходив у країну тайни, я безжурно сміявся з друзями, обмірковуючи марні, байдужі речі, вважаючи, що це і є життя, що це і є похід до завершення життєвої містерії! І ось телеграма, поїздка додому, в село... і твоя агонія на руках у сестри моєї. Я ринувся в Бориспіль за кисневою подушкою, я сподівався зупинити мізерною дурницею наступ такої сили, проти якої безсилі найвеличніші володарі Землі. А може, й Всесвіту! О наївні донкіхоти!

А потім, коли я вже був у таборах на Уралі, прийшла телеграма про твою смерть, сестро моя згорьована! Чому, чому ти поспішила стрибнути на той корабель, котрий пливе в туман і ніколи не повертається до цих берегів?

А повернувшись, я день за днем бачив згасання старенької матері... і не міг навіть на годинку зупинити того нещадного потоку щезання. Проси, кричи, хапай за крила вітер! Дарма! Блакитні колись очі, тихий рідний голос, щира душа — все тане на свічі незримого вогню...

Та що я кажу про своїх рідних!? Хіба вся Земля не всіяна трупами рідних інших людей? Хіба всі ми — не Єдина Родина, загублена в просторі й часі? Чому ж ми лише наївно, легковажно теоретизуємо, шукаючи словесних пояснень смерті — пояснень релігійних, наукових, містичних... і звичайних — життєвих, тривіальних... Серце моє повстає супроти будь-яких пояснень, воно плаче, ридає, голосить: Олесю, це вже навіки, навіки, навіки! Якщо навіть батько твій у світах потойбіччя, а чи в наукових «паралельних» сферах стане якимось потужним титаном чи чаклунською істотою з вражаючими можливостями, то вже буде хтось інший, а не той, хто носив мене у широких долонях, коли я безпорадно дриґав ніжками у сповиточку, не той, хто катав мене на велосипеді в пустельнім херсонськім степу, не той, з яким я будував убогу хатину нашу в селі над Дніпром! Ми стояли з матір’ю та сестрою над могилою батька, і я все чекав, що хтось подасть мені таємний знак, як перебути трагічну хвилину. Проте все довкола мовчало. Лише люди щось гомоніли, півча місцевих бабів старанно й щиро проводжала свого покійного ровесника тисячолітніми речитативами та молитвами, а сестра дивилася в небо змученим поглядом і шепотіла майже безгучно: «Яка туга! Яка страшна туга!»

На поминальному вечорі було майже все село, говорилося чимало хороших слів про покійного, повторювалися якісь його думки, слова. А я відчував усім серцем: людям залишається лише плівка, порожній інформаційний знак діянь та думок того, хто покинув цей світ. Естафета відсутня, треба чесно визнати це! Хіба намальований або описаний у слові смолоскип тотожний живому вогню? Хіба він може зігріти, запалити, осяяти? Хіба Пушкін живе в «пушкінознавцях» або Кобзар у «шевченкознавцях»?

Друзі мої, рідні мої!

Ви всі такі розумні, освічені, досвідчені, м’яті-перем’яті життям і поєдинками з супротивними силами. Знайдіть же для мене краплину віри й певності, зернятко глузду, з якого виріс би паросток цілковитогознання, а не риторики! Я сам умію мудрувати, складати фрази для пояснення того, що не може бути пояснене, я сам можу повторити безліч афоризмів та «крилатих» думок відомих людей. Дайте мені таку відповідь, котра дорівнювала б суттю своєю Сонцю, Вітру, Воді, Землі, Повітрю, Вогню, щоб вона — та відповідь — уже не вимагала подальших пояснень. Скажіть же мені: навіщо ми хоронимо в землю близьких, далеких, рідних і нерідних, ворогів і байдужих? Навіщо йдемо вслід за ними, поповнюючи ґрунт, родючий гумус власними тілами? Невже лише для того, щоб хапнути свою порцію повітря, земних плодів, чи ковток джерельної води, а чи судорогу щастя в коханні, насолоду владолюбства або наукового пізнання?! Хто й навіщо запустив для нас страхітливу небесну карусель, що поглинула міріади життів і не хоче зупинятися досі, проте погрожує апокаліпсичною катастрофою?!

Скажіть мені, не мовчіть!

Проте навіщо я питаю у тих, хто позбавлений такого знання або ніколи й не думав про нього?

Ми змагаємося, шукаємо, кохаємо, будуємо, руйнуємо, прагнемо, вертаємося, вмираємо! Ми стверджуємо, проклинаємо, оспівуємо! Та найдивніше те, що здійснюємо ураган дій, не відаючи, хто ми й звідки?!

Не маючи критерію, не маючи розуміння самих себе — навіщо будувати й убивати? Може, варто зупинитися й оглянутися? Може, коли многі замисляться, то загадка з’ясується? І тоді ми з ясним розумінням завдань, за ВЕЛІННЯМ ДУХУ ІСТИНИ, а не ложних «законів», ринемось до нової дії, нового чуття, нової мислі, і тоді засяє Реальне Буття на попелищі «лежачого в злі світу», про який бідкалися і прадавні гностики та євангелісти, і сучасні поети, і гімалайські махатми та запорізькі характерники, чутливі діти сучасності і страждаючі матері всіх країн та віків, котрі дають життя всім сущим у страшних муках...

Друзі мої, рідні мої!

Я з побожністю цілую хрести на могилі батьків, родичів, пращурів і звертаюся до живих. Я не прощаюся з тими, хто замовк навіки в глибинах Праматері Геї. Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розмотати, розплутати «Гордіїв вузол» нашого спільного інферно-пекла. Розрубати його, як це робив колись Олександр, — неможливо! Хай я лише один з тих, хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав’язли в трясовині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!

Ці рядки — спроба збагнути себе, тобто — збагнути Світ !..

Жив коваль-чарівник у правічнім гаю край дороги. (В цілім світі відоме його ремесло). Доручили кувать йому Слово Полум’яне давнії Боги І урочий Світанок призначили - вельми таємне число.
Дні летять, ніби птахи. І треба кувати це Слово! Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі, Тим царям захотілось для тюремної брами обнову, Тому вкрай необхідні для