Шарі Лапена - Небажаний гість

На всіх трьох поверхах готелю на рівній відстані одне від одного розташовуються великі прямокутні вікна. Широкі східці ведуть до дерев’яного ґанку та подвійних вхідних дверей, прикрашених гілками ялиці. Хоч надворі ще видно – заледве, – ліхтарі по обидва боки від дверей уже засвітили, і з вікон на першому поверсі також ллється м’яке жовте світло, надаючи будинку привітного, затишного вигляду. Девід стоїть нерухомо, намагаючись відігнати від себе весь той стрес, що накопичився за день, тиждень, за останні кілька років, а сніг тим часом плавно опускається на його волосся і лоскоче губи. Чоловікові здається, ніби він повернувся назад у часі, у добріші, більш невинні дні.

Наступні сорок вісім годин він спробує не думати про роботу. Хоч який ти зайнятий, усім час від часу потрібно підзаряджатися, навіть – а може, особливо – успішним кримінальним адвокатам. Девідові рідко вдається викроїти бодай кілька вільних годин, не кажучи вже про цілі вихідні. Тож цього разу він просто мусить гарно відпочити.

Лорен Дей дивиться на чоловіка поруч себе – Ієна Бітона. Той уміло кермує автомобілем, незважаючи на небезпечні погодні умови, наче в цьому немає нічого складного. Ієн усміхається до Лорен, і жінка всміхається у відповідь. В Ієна неймовірна усмішка, така, від якої забиває дух. Узагалі-то він доволі красивий чоловік, високий і статний, але, коли вони вперше зустрілися, саме його усмішка привабила Лорен, а також його невимушений шарм, перед яким просто неможливо встояти. Вона риється у сумочці, шукаючи помаду. Знаходить – гарний відтінок червоного, що оживляє її обличчя, – і обережно наносить, дивлячись у дзеркало на сонцезахисному козирку. Машину трохи заносить, і на мить рука Лорен застигає в повітрі, та Ієн вправно вирівнює авто. На цій ділянці дорога звивається сильніше, й автомобіль раз по раз норовить злетіти на узбіччя.

– Як же слизько, – каже Лорен.

– Не хвилюйся. Нічого такого, з чим я не впорався б, – відповідає Ієн і широко всміхається, змушуючи Лорен теж усміхнутися. Його самовпевненість їй також до вподоби.

– Зажди-но… Що це там таке? – раптом вигукує жінка.

Трохи попереду, праворуч від них, видніється якийсь темний силует. День видався похмурим, та ще й сніг падає так густо, що важко щось розібрати, але, здається, там у кюветі застрягло авто.

Лорен напружено вдивляється у вікно, поки вони під’їжджають ближче, а Ієн шукає, де б зупинитися.

– Здається, у тій машині хтось є, – каже Лорен.

– Чому вони не ввімкнули аварійні вогні? – бурчить Ієн.

Він обережно зупиняє авто на узбіччі, пильнуючи, щоб часом самому не скотитися в кювет. Лорен полишає тепло салону й одразу грузне у кількох дюймах свіжого снігу, який набивається їй у чоботи, обпалюючи щиколотки. Вона чує, що Ієн теж вийшов із машини з протилежного боку, хряснувши дверцятами.

– Агов! – гукає Лорен у напрямку нерухомого автомобіля. Водійські дверцята повільно відчиняються.

Вона починає обережно спускатися схилом, кілька разів мало не послизнувшись. Земля нерівна, а тому рівновагу втримувати важко. Врешті Лорен дістається до машини й, ухопившись лівою рукою за дверцята, щоб не впасти, зазирає до салону.

– З вами все гаразд? – питає.

За кермом виявляється жінка майже одного з нею віку – років тридцяти. Вона має трохи наляканий вигляд, але на лобовому склі жодних тріщин, та й пасок безпеки застібнуто. Лорен переводить погляд далі, на жінку на пасажирському сидінні. Обличчя у тої пополотніло й вкрилося краплинками поту, а сама вона незмигно дивиться поперед себе, геть не помічаючи Лорен. Здається, вона пережила неабияке потрясіння.

Водійка кидає швидкий погляд на свою супутницю, а тоді зі вдячністю повертається до Лорен.

– З нами все гаразд, дякую. Ми з’їхали з дороги усього кілька хвилин тому. Саме думали, що тепер будемо робити. Аж тут ви на нас натрапили.

Ієн підійшов позаду Лорен і тепер зазирає їй через плече, роздивляючись двох жінок у салоні автомобіля.

– Здається, вам знадобиться буксир, – каже він, даруючи їм свою чарівну усмішку.

– Просто чудово, – зітхає жінка за кермом.

– Куди ви прямуєте? – питає Лорен.

– До готелю «У Мітчелла».

– Оце так збіг, – каже Ієн. – Ми теж туди їдемо. Щоправда, не думаю, що у цій глушині є ще щось. Давайте ми вас підвеземо, а вже в готелі ви домовитеся, щоб хтось витяг ваше авто з кювету?

Жінка полегшено всміхається й киває. Вона явно рада несподіваному порятунку. «Та й не дивно, – думає Лорен, – тут цілком можна замерзнути на смерть». А от її супутниця ніяк не реагує. Ніби поринула у власний світ.

– У вас є речі? – питає Лорен.

– Так, у багажнику.

Водійка виходить із салону й починає пробиратися крізь глибокий сніг до задньої частини авто. Її пасажирка, нарешті оговтавшись від трансу, теж вибирається з машини й наздоганяє свою подругу, коли та саме відчиняє багажник. Кожна виймає звідти по сумці.

Ієн уже видерся на узбіччя і, нахилившись униз, допомагає кожній з трьох жінок вибратися з кювету. Навіть з його допомогою підйом виходить незграбним.

– Величезне вам дякую, – каже водійка. – Мене звати Ґвен, а це – Райлі.

– Я Лорен, а це – Ієн, – називається їхня рятівниця. – Сідайте хутчіш у машину. Тут так холодно.

Лорен крадькома зиркає на жінку на ім’я Райлі, яка так і не промовила ні слова. Цікаво, що з нею таке. Щось у цій Райлі її насторожує.

Беверлі Салліван жбурляє сумку на підлогу й окидає поглядом кімнату. Ідеально. Точнісінько як на брошурі. Тут відчувається певна старомодна розкіш. Беверлі до такого не звикла, а тому повільно походжає кімнатою, торкаючись усього підряд. На велетенському антикварному ліжку гора подушок; різьблена шафа просто неймовірна, а товстий східний килим, мабуть, коштував цілий статок. Жінка зупиняється перед вікном, що виходить на подвір’я готелю. Заметіль зробила все довкола невимовно красивим. Свіжий сніг завжди вселяє в Беверлі надію.

Вона відвертається від вікна й зазирає в суміжну ванну – оазу з білого мармуру. Тут усе сяє чистотою й повсюди розкладено пухнасті білі рушники. Беверлі швидко оглядає своє відображення у витонченому дзеркалі над умивальником і повертається до кімнати. Сідає на ліжко, випробовуючи його на пружність, і починає гадати, де так забарився її чоловік. Генрі залишився унизу, біля стійки реєстрації, щоб розпитати про катання на лижах і ще бозна-що, тож їй довелося підніматися до номера самій. Генрі наполіг, щоб вона на нього не чекала, хоч Беверлі радо посиділа б у одному з оббитих темно-синім оксамитом крісел чи на одному з диванів біля кам’яного каміна у вестибюлі, поки її чоловік розпитував про спорядження. Та Беверлі не хотіла здіймати бучу. А зараз вона намагається не почуватися розчарованою. Жінка розуміє,