Шарі Лапена - Небажаний гість

що має пройти трохи часу, перш ніж Генрі почне розслаблятися. От тільки він, здається, намагається заповнити їхні вихідні активністю, у той час як вона хоче відпочити від метушні і просто побути удвох. Складається таке враження, ніби Генрі робить усе можливе, тільки б не залишатися з нею наодинці, ніби він зовсім не хоче тут бути.

Беверлі знає, що їхній шлюб… треба полагодити. Не сказати, що він тріщить по швах, аж ніяк. Однак їм є над чим попрацювати. Вони віддалилися, почали сприймати одне одного як даність. У цьому є і її провина. Як вижити сучасному шлюбові, коли проти нього повстало стільки різноманітних сил? Побут, сплата рахунків, діти – усе приїдається й починає наводити тугу. У кожного своя повноцінна робота і завжди повно справ. Беверлі сумнівається, що одні вихідні у мальовничому готелі, далеко від усіх, зуміють усе виправити, але це може стати початком. Початком, який вони точно не отримали б, залишившись удома. Їм конче необхідно знову встановити контакт, згадати, що їм одне в одному подобається. Побути подалі від вічно набурмосених підлітків, які тільки те й роблять, що гризуться між собою і постійно вимагають уваги, висотуючи з батьків усі сили. Беверлі зітхає й хнюпиться. Ну чому вони з Генрі так часто сваряться через дітей? Жінка сподівається, що цими вихідними вони нарешті зможуть спокійно поговорити, без того виснажливого напруження, що повсюди їх супроводжує, ніколи надовго не зникаючи.

З деякою тривогою вона намагається уявити, як пройдуть ці два дні і чи, коли вони з чоловіком повернуться додому, щось зміниться.

Генрі Салліван затримується біля стійки реєстрації у вестибюлі, ліворуч від головних сходів. Запах дров, що тліють у каміні, нагадує йому про різдвяні вечори, коли він був ще малим хлопчиськом. Чоловік розглядає глянцеві флаєри, що рекламують місцеві ресторани й туристичні принади. Звісно, «місцевими» їх можна назвати лише з великою натяжкою. Від готелю до них дорога неблизька. А зважаючи на те, як за вікном валить сніг, навряд чи вони з Беверлі туди виберуться. Хоча молодик за стійкою запевнив, що завтра працюватимуть снігоочисні машини і дороги мають розчистити. Генрі теребить мобільний у кишені штанів. Сигнал тут не ловить, чого він аж ніяк не очікував. Беверлі про це не згадувала. Чоловік відчуває, як у ньому наростає роздратування.

Він і сам не знає, чому погодився на цю поїздку, хіба що, може, через почуття провини. Він уже про це шкодує і віддав би чимало, щоб повернутися додому. На мить Генрі дозволяє собі уявити, як сідає у машину, а дружину залишає тут. Як скоро Беверлі помітить, що він поїхав? Що робитиме? Та Генрі хутко розчавлює цю фантазію.

Останнім часом його дружина має дедалі нещасніший вигляд. Але, намагається себе запевнити чоловік, це не лише через нього. А й через дітей. Її роботу. Наближення старості. Втрату колишньої стрункості. Усе на купу. Жодна людина не може нести відповідальність за чиєсь щастя. Щастя Беверлі лише в її руках. Він не може зробити її щасливою.

А втім, Генрі не цілковитий бовдур. Він знає, що все не так просто. Колись він її кохав. Вона – мати його дітей. Однак більше він її не кохає. І гадки не має, що з цим робити.

Дана Гарт тупає чобітками від Стюарта Вайцмана, струшуючи з них сніг, і, переступивши поріг готелю, схвально оглядає вестибюль. Перше, що впадає їй в око, – це величні центральні сходи. Стійка й перила майстерно вирізьблені з відполірованого темного дерева. Широкі східці застелено товстою килимовою доріжкою з темним квітковим візерунком. Дана бачить, як виблискують латунні планки, якими закріплено килим. Це вражає, а Дану не так просто вразити. Сходи наводять її на думки про Скарлетт О’Гару зі «Звіяних вітром» чи Норму Десмонд з «Бульвару Сансет». «Так і хочеться одягнути свою найкращу довгу сукню для ефектного виходу, – думає жінка, – і ти готова до зйомок великим планом». От тільки вона не взяла з собою вечірньої сукні. Шкода, що доведеться змарнувати такий шанс.

Далі вона помічає великий кам’яний камін біля стіни ліворуч. Навколо каміна розставлено зручні дивани та крісла, щоб відвідувачі могли відпочити. Деякі оббиті темно-синім оксамитом, інші – темно-коричневою шкірою, а поруч стоять маленькі столики з лампами. Стіни до половини вкриті темними дерев’яними панелями. Розкішний персидський килим частково закриває темну дерев’яну підлогу, через що усе довкола видається затишним і дорогим водночас – саме так, як любить Дана. Над головою виблискує люстра. Запах дров у каміні нагадує про безтурботні дні, які вони з Метью провели у його родинному котеджі. Дана глибоко вдихає й усміхається. Вона дуже щаслива жінка. Нещодавно заручена, вирушила у спонтанну поїздку з чоловіком, за якого збирається вийти заміж. Усе просто прекрасно, включно з цим неймовірним готелем, який Метью знайшов для них.

Він висадив її перед готелем, а сам поїхав паркувати автомобіль. За хвилину чоловік приєднається до неї і принесе їхні сумки. Дана рушає через вестибюль, проминаючи камін, і зупиняється біля старомодної стійки реєстрації ліворуч від сходів. Тут усе блищить віковою патиною й добрим лаком для меблів. За стійкою сидить молодий чоловік, а поруч стоїть ще один, старший, – явно гість. Той обперся на стійку і гортає якісь брошури. Почувши, як вона підійшла, чоловік підводить голову. На якусь мить завмирає і витріщається на неї, а тоді ніяково усміхається і відводить погляд. Дану це не дивує. Вона вже звикла, що справляє такий ефект на чоловіків. Немов, побачивши її уперше, вони не ймуть віри своїм очам. Нічого з цим не вдієш.

Молодик за стійкою змірює її оцінювальним поглядом, майже непомітно, та все ж. До цього Дана теж звикла.

– Я Дана Гарт. Ми з нареченим зарезервували тут номер на ім’я Метью Гатчінсона.

– Так, звісно, – без запинки відповідає молодик і починає шукати їхні імена в реєстрі.

Дана помічає, що для реєстрації гостей тут використовують старий готельний реєстр – як незвично – а не комп’ютерну систему. За стійкою, попід стіною, стоять дерев’яні ящички, де зберігаються ключі від номерів.

– Ваш номер – 201. Це вгору по сходах, на другий поверх, і праворуч, – повідомляє молодик.

Двері позаду неї відчиняються, впускаючи до вестибюля порив холодного повітря, й, обернувшись, Дана бачить на порозі Метью з сумкою в кожній руці та шаром снігу на пальті й темному волоссі. Він підходить до неї, і жінка струшує сніг йому з плечей. Дані подобаються ці маленькі демонстрації власності.

– Вітаємо в готелі «У Мітчелла», – всміхається молодик за стійкою і простягає їм важкий латунний ключ. Дана лише тепер помічає, який він привабливий. – Вечерю ми подаємо в їдальні з сьомої по дев’яту вечора. А перед вечерею у вестибюлі на вас чекатимуть напої.