Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Богомила Райнова, проте той, перший, чомусь сподобався нам найбільше.

— Якщо про тебе, Олексо, хтось колись напише, — сказав я якось своєму другові, — то за аналогією з Райновим назве свою книжку «Інспектор і кава».

Олекса у відповідь тільки пирхнув:

— Хто напише? Хіба що ти…

А потім його не стало. Минали роки, забулися події навіть світового рівня. Не вірите? Тоді зупиніть на вулиці якого-небудь шмаркача років десяти-дванадцяти і запитайте, наприклад, хто такий Лі Харві Освальд. Або ні — ким був Джон Кеннеді?.. Так ото ж. Що ж до Олекси Сироти, то, здавалося б, а хто він такий? Звичайнісінький сищик, перепрошуємо, старший інспектор карного розшуку ГУВС міста Києва часів застою. Хто його пам’ятає крім друзів? Та й тих стає все менше і менше.

Бо хто з нинішніх молодих, приміром, повірить, що в ті далекі часи учням у школах забороняли користуватися… кульковими ручками. Аби почерк, бачите, не псувався! Здається, найдовше за це безглуздя трималася київська школа номер двадцять два, що на Відрадному. Історикам цього навчального закладу можемо навіть повідомити прізвище директора. А от саму школу вже не знайдете: загинула у вихорі перебудови, мов та булька на воді.

Як бачите, інших проблем, окрім корекції почерку, у радянської педагогіки вже не існувало. Решту було вже вирішено, зокрема, за допомогою широкої мережі спецшкіл і спецпрофтехучилищ для «педагогічно занедбаних дітей та підлітків». Як вам делікатність формулювання? До одного з таких закладів, дислокованого, до речі, на батьківщині Бандери у славному місті Стрию, завітала якось крута комісія аж із самої Москви. Баришні (бо школа була саме дівчача) зустріли високих достойників, лежачи на койках у позі для гінекологічного огляду і відповідно роздягненими. Комісію відпоювали всім, що було під рукою, а педагогічно занедбані наївно кліпали очиськами і щиро дивувалися:

— Нам сказали, що будуть перевіряючі, але не сказали, що саме будуть перевіряти…

Ну, про нашу славну радянську молодь ми ще окремо розкажемо. Хоча б тому, що нинішні молоді та юні мають знати, як їм сприймати і на скільки ділити захоплені ностальгічні розповіді червоних ветеранів про те, яке щасливе життя було в радянські часи: і заробляли більше, і квартири безплатні мали, і впевненість у завтрашньому дні. І молодь колись була краща, ніж тепер.

Ага, і глина була краща. Стосовно молоді — радимо ділити на мінус одиницю. Скарги на паскудну поведінку нащадків було знайдено ще на глиняних табличках древньоєгипетської школи. А за сучасних синочків і доньок треба питати виключно з батьків: яких зліпили, таких і маєте.

Хоча загалом наше наступне покоління нам подобається. Головне — не схоже воно на своїх попередників. І слава Богу!

А впевненість у завтрашньому дні — Фата Моргана номер один радянської доби. Бо інакше не виникла б тоді ж популяція маргіналів, що іменувалися бичами і бомжами. («Бывший интеллигентный человек» та «без определенного места жительства»). Ця популяція добряче додала роботи Олексі та його колегам.

От тому ми про все це і пишемо. Заварюємо каву, сідаємо удвох і запитуємо:

— Олексо, то як там було далі?..

Прищепка на хвості

«Для того, щоб зварити справжню каву по-турецькому, слід неухильно дотримуватися трьох залізних правих. Перше: ця кава готується тільки зі свіжопідсмажених зерен. Друге: їх має бути не менше двох сортів і смажити їх треба не довше 15 хвилин. І третє: самої кави слід змолоти рівно стільки, скільки порцій ти плануєш зварити. Бо навіть назавтра замість духмяного дива одержиш звичайні буфетні помиї.»

З порад Олекси Сироти

Від автора:

…так ото ж я й кажу: стоїмо ми з Олексою Сиротою на розі Андріївського узвозу і вулиці Ладо Кецховелі, якраз на самому початку Гончарівки. І спостерігаємо показовий урок єврейської педагогіки, описаний у передмові. Вікно у дореволюційному клопівнику розчинене настіж, тому добре видно, як за столом зібралися всі чотири покоління чималенької родини — від неслухняного Ізі, котрий не миє руки після туалету, і до пронафталіненої прабабусі, котра ні сіло ні впало пригадує, як вона в Одесі бачила живого Мишка Япончика, слухала Шаляпіна і танцювала на першому балу з маркізом де Рибасом.

— Чистісінький тобі Шолом Алейхем, — зітхнув Олекса.

— Не кажи, — підтримав я. — До речі, зверни увагу, євреї, а чай п’ють із російського самовара.

— Ти, шовініст недороблений, — остудив мій патріотизм Олекса. — Самовар, між іншим, не росіяни вигадали, а китайці.

— Зате заварка справжня єврейська. «Пісі сирітки Хасі».

Тим часом сімейство закінчило виховувати несвідомого Ізю і перейшло до популярної теми: їхати чи не їхати?

— Куди ми поїдемо? Там же ці араби, вони стріляють! Треба зачекати, хай усе втихомириться.

— Кому ми там будемо потрібні, як усе втихомириться?

— Давно треба було їхати, —