Роман Скіба - Тінь сови

А я все ходжу, ходжу по дощах. Старий острожник з вічною клюкою. Колись і Вам явлюся при свічах. І розкажу про все, чого не скоїв. Ще дзвонить дзвін.Ще славиться цей світ. Іще дрижить печаль його бездонна. І п'є бокал за сотні ваших літ. Кульгавий привид п'яного Війона. Вас не лякає сива-сива тінь, І чорна кров, запечена на скроні... Хай буде так. У вічності. Амінь. Допоки степом ходять білі коні.
* * * У ліхтарях скінчилася весна... Оце і називається згасання. Я перший раз лишився без вікна. Моя печаль у Всесвіті остання... "А далі ж як?" – спитаю в тишини. Вона озветься хриплою струною. На звук не дочекається луни. І лишиться до ранку тишиною...
* * * Він же знає, знає Місяченько. Бо на те він – Місяць, а не хтось. Всіх, кому було недалеченько. Всіх, кому дійти не довелось. Він же знає. Знає та не каже. Лиш на схилі Чорної ріки Білим потом, білим потом маже Лики звірів, виючих в роки... І щоніч, закутавшись у славу, Крізь усе князівство степове, Він кудись на вічну переправу Жеребця каурого зове... Ну а потім язиком собачим Хлебче кров з осикових сердець. Ні. Мабуть не все іще він бачив... Бо не йде каурий жеребець.
ТРИПТИХ З НОВЕЛИ "ПОЛУДЕНЬ"
* * * І здригнеться гілля, І зустрінуться два силуети. І пропащій сові Перед летом заниє крило. Ось Вам, люди, земля. Ось Вам піни далекої Лети. Ви ще трішки живі. Ще мале вербеня не цвіло. Білий світ – на шматки. Чорний Всесвіт – на білі комети. Щоб у теплій траві Ваші зрошені стопи звело. Хай спливуться віки. Хай зустрінуться два силуети. Ще не пах деревій. Ще мале вербеня не цвіло...