Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

врочистого блиску, як на балу. Цей блиск обдав Павла Гавриловича хвилею спогадів. Ніби він стоїть у маєтку високоповажного пана Артем’єва, дивиться, як танцюють бальні пари, розглядає красивих жінок, що розкручуються у вирі танцювальних рухів – так, що сукня трохи піднімається над паркетом, мов дозволяє на мить злетіти над грішною землею. «Як же це дивно, – думав Павло Гаврилович, стискаючи гвинтівку. – Іти, може, на вірну смерть і думати про розваги». Він струснув головою, намагаючись позбутися настирливих іскор минулого, і тут Болбочан привів його до тями. «Готуйсь!» – закричав той, піднявши шаблю. Він стояв посеред шеренги, і його шабля немов розділила вулицю на дві рівні частини, з легкістю розрізаючи морозний простір добре наточеним лезом.

Удалині, біля Золотих воріт, виринув натовп. На перший погляд – чоловік сто п’ятдесят. Першими ішли червоноармійці: в однострої солдатів царської армії, але взуті недоладно – хто в чоботи, хто у валянки, а хто в черевики. Те саме й з головними уборами – одні в офіцерських кашкетах, інші в папахах, а дехто й просто в селянських шапках. Але незмінно в кожного – смужка червоної тканини. Справжніх солдатів було небагато, десятки три-чотири. Зате позад них юрмилася біднота – не менше, ніж сто чоловік. Червоноармійці вигукували усілякі образи, кричали про те, що Рада – це посіпаки буржуїв, яких потрібно повісити на київських стовпах. Повстанці помітили республіканських офіцерів і стишили хід, але не зупинилися.

Усе сталося в одну мить. У когось із подільських червоноармійців не витримали нерви, і він пальнув у бік супротивника. Жовнір праворуч від Вітка впав, і одразу ж за командою Болбочана стрій із криками побіг на червоних. Побачивши уенерівців, що біжать із багнетами напереваги, червоні розгубилися. Менш за все вони були готові зустріти озброєних республіканських офіцерів та вишколених жовнірів. Біднота позаду червоноармійців розрідилася: хтось повернув назад, а хтось відійшов убік. Солдати зробили кілька пострілів, а тоді теж розвернулися й дали драла. Вони кинулися за Золоті ворота, але за кілька хвилин схаменулися, зупинились і почали відстрілюватися. Республіканці розосередилися по краях вулиці. Павло Гаврилович присів біля замету.

Почалася перестрілка, яка, втім, не давала особливих переваг жодній зі сторін. Нападники зупинилися біля готелю «Прага», намагаючись сховатися у великому шестиповерховому будинку, а офіцери іноді перебіжками скорочували дистанцію, але пройти далі не мали змоги – червоні підігнали на возі кулемет Шварцлозе, який невідь-як роздобули в австро-угорців, і просто з воза почали обстрілювати ворога. Стояв неймовірний гул, у якому змішалися різноманітні звуки – дзвін битого скла, шерхіт штукатурки, що сипалася з будівель, стогін поранених і останні скрики вбитих. Болбочан лаявся, як чорт, намагався криком віддавати накази, але скрекіт австро-угорського чудовиська зводив будь-які спроби нанівець.

Вітко втиснувся у сніг. Його прикривало дерево, час від часу з характерним клацанням ковтаючи кулі. «Так можна пролежати цілий день і нічого не вдіяти», – думав Павло Гаврилович. Якоїсь миті йому раптом стало млосно й сумно, ніби весь цей бій, вогонь, убиті – усе відбувається уві сні. Вагота розлилася по тілу, заповнюючи душу, неначе склянку. Так хотілось повірити, що ці люди на снігу, які відчайдушно намагаються відстрілюватися, оцей підполковник, який кричить, роздратований браком живої сили для нової атаки, оці червоноармійці, сповнені люті, – не більше, ніж жахливий сон. І варто лише Павлові Гавриловичу напружитися, проникнути у прихований тунель підсвідомості, пройти темними коридорами й знайти заповітні вузькі дверцята, які дозволять йому вибратися з цього злощасного сну – й усе закінчиться! Так бувало багато разів під час нічних кошмарів, які прокручувалися в голові, мов сінематограф, змушуючи рухатися різні фігури, бігати, лякатись – і все це без жодного слова. Вітко заплющив очі. Він відчайдушно хотів, щоб усе закінчилося, але марно. Стрілянина, крики, стогони – усе це було не сном, а жахливою дійсністю. «А, чорт забирай!» – несподівано для себе вигукнув Павло Гаврилович.

Він повернувся до бунчужного, який лежав неподалік біля чорного автомобіля, що його хтось так нещасливо залишив на тротуарі.

– Послухай, потрібно їх відволікти, а я підберуся ближче й спробую прибрати кулеметника, – прокричав Вітко.

Бунчужний, дядько років сорока з широким писком, зиркнув на Вітка й коротко відповів:

– Добре. Зробимо.

На якусь хвилину стрілянина припинилася. Небо затягнуло пухкими хмарами. Повалив сніг, кружляючи, наче конфетті. Здалека пролунали гарматні постріли; напевно, біля заводу «Арсенал» – там теж засіли більшовицькі повстанці. На мить стало нестерпно тихо. Сіре повітря наповнилося білими сніговими струпами, видимість різко зменшилася, обидві сторони принишкли, очікуючи.

Бунчужний трохи підвівся, потім різко рвонув від автомобіля у бік Золотоворітського скверу. Одразу пролунала кулеметна черга, кулі зачепили авто. Посипалося лобове скло, але дядько встиг пробігти до дерев і навіть вистрілити зі свого «мосіна». Вітко скористався моментом: пригнувшись, посунувся ближче до Прорізної. Кілька пострілів змусили його лягти у сніг, але тут бунчужний, певно, повідомив про план іншим, і всі вони почали стріляти, намагаючись заглушити ворожий вогонь. Так тривало з півхвилини – цілком достатній відтинок часу для того, щоб зробити ривок до величезної тополі, яка росла неподалік від перехрестя. Павло Гаврилович сховався за деревом, притулившись до стовбура спиною. Він точно знав, що за п’ять-десять секунд республіканці перестануть стріляти і він матиме якусь мить для того, щоб висунутися, прицілитися і вразити кулеметника, який готується до нового вогню.

Серце шалено калатало, немов хотіло пробити дірку в грудях. Лоб покрився потом, незважаючи на мороз. Руки, що стискали гвинтівку, злегка тремтіли. Чи думав у той момент Павло Гаврилович про смерть? Чи боявся, що схибить? Або, ще гірше, кулеметник замість того, щоб стріляти по бунчужному, націлиться в нього? Чи намагався він запам’ятати цю мить, яка могла стати останньою в його короткому житті? Як не дивно, усе це разом блискавкою промайнуло в голові Павла Гавриловича, освітивши на крихітну долю секунди нерівне поле його жахів, розкиданих білими кістками по свідомості. Так, він боявся! Боявся, що випадкова куля обірве нитку його життя, яку розмотував Творець, і буття його буде точно виміряне лінійкою завдовжки тридцять п’ять років, що протягнулися через дві революції, одну війну і