Галина Леонідівна Гордасевич - Степан Бандера: людина і міф

Звичайно ж, ті, хто обзивав його бандерівцем, зовсім не вважали при тому, що цей народжений на Луганщині десь у першій половині 1970-х рр. хлопець є членом Організації Українських Націоналістів, яку в 1940-1950-х роках очолював Степан Бандера. Так уже повелося, що людей, які насмілювалися демонструвати свою належність до української нації, називали бандерівцями, і це мало означати щось дуже погане, гірше як «ворог народу». Ще живі люди, які можуть підтвердити, що від початку 1920-х років і до початку Другої світової війни таких людей у Радянському Союзі обзивали петлюрівцями. А ті, хто цікавився історією як не України, то бодай Росії, напевно, знають, що від часу Полтавської битви і до Лютневої революції людей, які хоч трохи усвідомлювали себе українцями, називали мазепинцями. І, мабуть, лише одиниці, спеціалісти-історики, знають, що після розгрому російського царського війська під Конотопом у 1659 р. козаками під проводом Івана Виговського з'явився вираз «виговці». Не доводиться сумніватися, що якби не нагла і, певною мірою, загадкова смерть Богдана Хмельницького і якби він спробував розірвати стосунки з Московією (вона тоді так офіційно називалася, назву «Россія» ввів лише Петро І), то називали б нас «хмелями», або «хмельниччанами», або ще якось у тому дусі, і це теж було б чимось на зразок тавра, яке в той час випалювали на лобі злочинців.

Як бачимо, мінялися лише назви поняття, але зміст його не мінявся. Москві, - я маю на увазі не саме місто, а уряд, який у ньому перебував, - був необхідний отакий залякуючий символ - символ зрадництва, нечесності, жорстокості, продажності та всяких інших мислимих і немислимих гріхів.

Але повертаюсь до того хлопчини з Луганщини: я певна, що ані він, ані той, хто його обзивав бандерівцем, нічогісінько про Бандеру не знали, окрім того, що він «родіну продал». А де і коли народився Степан Бандера, хто були його батьки, чи мав братів і сестер, чи був одружений і мав дітей, як він прийшов до українського націоналізму і яку роль відігравав в організації, відомій під абревіатурою ОУН, нарешті, де, коли і як він помер, - про це дуже мало хто знає навіть зараз, у незалежній українській державі, коли можна читати які завгодно книжки, від «Майн кампф» Гітлера до «Основ ленінізму» Сталіна, і нічого за те не буде. Справа в тому, що такої змістовної біографії Степана Бандери просто не існує. Щоправда, у Львові недавно вийшов двотомник Петра Дужого «Степан Бандера - символ нації», але навіть у цій об'ємній, ґрунтовній і солідній за обсягом інформації праці в основному йдеться про ідеологію українського націоналізму і про роль Степана Бандери в цьому русі і значно менше про Степана Бандеру як людину.

Отож я поставила перед собою завдання: написати біографію Степана Бандери, книгу, де б він зображався, в першу чергу, як людина, а не прославлявся як вождь українського народу чи, навпаки, «гнівно таврувався» (широковживаний штамп у радянській публіцистиці) як ворог народу й іноземний наймит.

Я ніколи не бачила живого Степана Бандеру і не належала до ОУН. Іноді думаю, якби була старшою років на 10, то, напевно, б до неї належала і при так званому «першому розколі ОУН» пішла б за Бандерою, бо його програма виглядала значно романтичнішою. А якби була старшою на 20 років, то залишилася б у тій частині, яку очолював Андрій Мельник. В усякому разі, люди, які мені зараз найбільше імпонують, - Олег Кандиба-Ольжич, Олена Теліга, мій земляк з Кременця, провідник молодіжної організації ОУН на Волині Ігор Шубський, і взагалі, більша частина наукової і творчої інтелігенції залишилася з Андрієм Мельником.

Отож написати біографію Степана Бандери я могла лише на основі доступних мені публікацій і розмов з тими, зрештою, вже нечисленними, людьми, які хоч трохи спілкувалися з Бандерою. В процесі роботи я уважно, з олівцем у руках, простудіювала біля сотні книжок, щоб переконатися, що корисними мені можуть бути лише половина, а ще різні публікації в періодиці. Найбільше - це книжки, видані у радянські часи в СРСР; трохи книг, виданих уже в роки незалежності України, причому не лише в західних областях, а й у Києві, Харкові, Чернігові, на Хмельниччині; решта - діаспорні видання. Написані ці книги різними авторами і з різних позицій: комуністичних, націоналістичних, поміркованих, прихильниками Степана Бандери, прихильниками Андрія Мельника, так званими «двійкарями», нарешті, колишніми членами ОУН, які, потрапивши до рук радянського правосуддя, виступили з покаянними писаннями. Навіть трапилися мені три книги польських авторів, видані у Кракові, Парижі і Лондоні, отже, як можна думати, людьми різних політичних поглядів.

Читаючи їх, я намагалася бути якнайприскіпливішою до кожного автора, незалежно від його політичних позицій. Так, коли в книжці Олега Багана «Націоналізм і націоналістичний рух» натрапляю на фразу: «Очоливши Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, С.Бандера відразу взявся за зміцнення організаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби», - я вже розумію, що в цього автора не знайду нічого про недоліки Бандери, які в нього, безсумнівно, були, про помилки, які він, напевно, робив. Отже, я нашвидку пробігаю абзаци з дифірамбами Бандері і зупиняю свою увагу на фактах: де, коли, яка конференція проходила, прізвища тих, хто був обраний до Проводу, і т.д.

Коли у Володимира Бєляєва, одного з основних свого часу борців з націоналістичною ідеологією, я читаю, що в 1930 р. у Львові за наказом Бандери в приміщення антифашистської газети «Праця» була кинута бомба, я розумію, що це неправда. В 1930 р. Степан Бандера, хоч уже і був членом ОУН, але займався лише поширенням націоналістичної преси, а не віддавав такі накази. Інша річ, що вже через три роки Бандера очолив так званий Крайовий Провід (тоді це називалося Крайова Екзекутива, слово «екзекутива» походить від латинського «executio» і означає «виконавчий»). Тоді він віддавав подібні накази, але про це йтиметься в іншому місці книжки.

Коли в книжці Миколи Руцького «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали» автор, судячи з усього, прихильник націоналістичного руху, вкладає в уста свого героя, вояка УПА, фразу: «…сьогодні-завтра емгебісти завітають, сто чортів їм у печінку» - я розумію, що в цього автора навіть до фактів треба ставитися обережно і перепровіряти їх за іншими джерелами. Бо перша фраза повісті: «Стояла рання весна 1944 року», а міністерства в Радянському Союзі були створені лише на початку 1946 р.

Але найбільшої втіхи,