Галина Леонідівна Гордасевич - Степан Бандера: людина і міф

про загин Полковника. І час, який проминув від тієї пори ті проніс понад нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, - не в силі заглушити цього жалю.

А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бс кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ -християнська віра в Бога, в Його справедливість і безмежна доброту, віра в безсмертність людської душі - дає нам певність що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаєм переконання про нерозривний зв'язок Його й інших полягли борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв'язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з'єднані зв'язком віри, ідеї і любови - живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.

У двадцяті роковини смерти Євгена Коновальця прибули до міста Його загину сотні синів і дочок українського народу, щоб на могилі цього Великого Українського Патріота, Борця і Провідника скласти вінки та вшанувати Його світлу пам'ять. Прибулі - це немов делегація від цілої нації, яка зберігає пам'ять про свого Великого Сина в найбільшій пошані. Наші поминки, молитви і вінки висловлюють найщиріші почуття всіх вірних дітей України, а зокрема всіх активних борців і страдників за цю ідею, для якої жив і за яку поліг полковник Коновалець. Хоч тільки мала частина українських патріотів має змогу спільно вшанувати двадцяту річницю Його смерти, а багато навіть не знає цієї дати, одначе всі віддають найкращий поклін Його пам'яті вірністю Його ідеї. І кожний з нас добре завершить вшанування Його пам'яті, коли до молитви за вічне щастя Його душі додасть обітницю над Його могилою: іти Його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпила пам'ять і славу їх Великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця.

[1] Тут уже сама авторка припустилася помилки: насправді цією особою був не Зиновій Книш, як вона подає, але інший член ОУН, який "залишився вірним Проводові Українських Націоналістів" (тобто "розійшовся з Бандерою") - Михайло "Терен". - Його розповідь про підготову ним втечі Бандери з тюрми Вронки включено до книги Зиновія Книша п.н. "Розбрат" як її другий розділ: У погоні за вождем (Розповідь "Терна"). - Звідси помилка авторки, мабуть через неуважність. Слова з цитати, наведеної тут після слів "пізніше згадував Зиновій Книш" теж належать "Тернові". - Примітка web-упорядника.

[2] Власне початком Другої світової війни, як відомо, вважається 1 вересня 1939 року - початок німецько-польської війни або ж "Вересневої кампанії". Зустріч Степана Бандери з Головою Проводу Українських Націоналістів полк. Андрієм Мельником відбулася 5 квітня 1940 року. Детальніше про те див. у четвертому розділі вже згадуваної книги "Розбрат", де м.і. наведено протокол цієї зустрічі, списаний провідником ОУН на італійському терені "Дометом" - проф. Євгеном Онацьким: "Перебіг розмови між Головою ПУН і членом ОУН Степаном Бандерою". - Отже, не йдеться про переддень Другої світової війни. Інша річ, якщо мається на увазі німецько-совєтська війна, яка почалася 22 червня 1941 р. - Примітка web-упорядника.

[3] Тобто майже на два місяці перед тим, як Ст. Бандера зустрівся з А. Мельником (5 квітня). Таким чином ця зустріч відбулася вже після розколу ОУН. - Примітка web-упорядника.

[4] Про Український леґіон (або Леґіон полк. Сушка), створений 1939 р. для участи у війні з Польщею можна багато прочитати у спогадах учасника леґіону Івана Стебельського "Шляхами молодости і боротьби", а про Дружини Українських Націоналістів - у другій частині спогадів полк. Євгена Побігущого-Рена. - Саме батальйони "Нахтіґаль" і "Роланд" разом творили Дружини Українських Націоналістів, у скороченні: ДУН. "Роландом" командував майор Євген Побігущий, а командиром "Нахтіґалю" був сотник Роман Шухевич, який пізніше став командиром УПА. - Примітка web-упорядника.

[5] Насправді батальйони в 1941 р. було переформовано у цілість - 202 поліційний батальйон з контрактом на 1 рік служби, - і відправлено на білоруські землі. Командував 202-им батальйоном майор Євген Побігущий, а відповідно його заступником став Роман Шухевич. Згадане тут розв'язання батальйону та виарештування його старшин відбулося в кінці грудня 1942 року, після відмови вояків продовжити контракт, а звільнення старшин - на Великдень 1943 року, з початком формування Дивізії "Галичина". Детальніше про долю ДУН див. "Мозаїка моїх споминів" Євгена Побігущого. - Примітка web-упорядника.

[6] Наведені документи взяті з архівів гітлерівського рейху і опубліковані професором Володимиром Косиком, українцем з Парижа, в книзі «Націонал-соціалістська Німеччина і Україна». Переклад на українську мову здійснив Роман Осадчук.

[7] Мова йде про інформаційний листок № 1, надрукований Українським Національним Комітетом у Кракові 1 липня 1941 р., в якому проголошувалося відновлення незалежної Української держави, інформація про це була поширена львівським радіо, яке могли перехопити у Кракові.

[8] Це припущення не відповідає дійсності. Озброєння УПА бралося виключно зі складів, закладених з початку війни, і за рахунок трофеїв, що потрапили до рук українців після боїв з німцями і радянськими партизанами.