Іван Якович Франко - Смерть Каїна

ранах ритись, так і Каїн

Не міг від того виду відірватись,

Що все нутро його бентежив, в серці

Клубами піднімав кипучу злість,

Розпуку й жаль. Здавалося йому,

Що півдуші в нім гнівно рветься пріч,

А пів без пам’яті, мов нетля в жар,

Летить туди, до брам хрустальних раю.

Аж ось потало сонце, і нараз,

Немов собака, спущена з припону,

Наскочила на землю пітьма чорна,

І вид чудовий щез в далекій далі,

В знесиллі Каїн на пісок упав,

Щоб ніч пробути. Дикий звір пустині

Його не страшив: божеє клеймо,

Наложене на нього, гнало геть

Від нього всяку твар, усяку смерть,

Та гнало геть і сон, і супокій.

Всю ніч, мов риба в сіті, на піску

Холодному він кидався і бився.

А як на сході сонце запалало

І озирнуло степ – в піску найшло

Глибокий видолинок, де спав Каїн.

Каїн простує до раю

А він уже віддавна був в дорозі –

Ішов на захід. Щось тягло його

Туди, хоч учорашній вид чудовий

Скривала сива мгла, що залягла

Густою лавою піввидокруга.

Чого йому туди? Він сам не знав.

Нічого там не ждав, не надіявсь,

А все ж ішов. Так журавель, почувши,

Що ген за морем, в північній країні,

Весна зблизилась, – розпускає крила

І, пісню дзвонячи, летить туди,

За сотні миль, не дбаючи на бурі,

На морські вали й хитрощі стрільців.

Весь день у млі бродив він, наче в морі.

Аж вечором розвіялась вона,

І на хвилину заходяче сонце

Вказало знов вчорашній вид чудовий:

Хрустальні стіни, золотії башти, –

Та так далеко в фантастичній далі,

Що, бачилось, до неба вдвоє ближче.

Та що йому та даль? Хоч крок людський

І як дрібний, він перемірить ним

Весь круг землі, дійде й до краю світу,

Коли мета яка там є йому.

Від смерті брата стільки, стільки літ

Блукав він без мети, ганявсь, мов звір

Сполоханий, щоб сам перед собою

Сховатись, – аж ось перший раз мета

Йому заблисла! Дух його стомлений

На ній спочити може! Хай і так,

Що се спочивок на тернах, на грані,

Та все ж спочивок, віддих, забуття!

І, перебувши ніч в пустині, знов

В дорогу рушив. День за днем ішов він,

А вид чудовий райських стін усе

Йому являвся хоч на хвилю-другу,

Дразнив його спокійним своїм блиском

Та разом і манив до себе; щось

Було, немов обіцянка таємна,

В тім блиску золото-рожевім.

Скупо

Пустиня-мачуха його кормила

Корінням, медом диких пчіл, поїла

Солоною та затхлою водою.

Та він привик до сього. Часто ріки,

Широкі багна, соляні озера

Перебігали шлях його. Безстрашно

Ішов він в воду, з хвилями боровся,

Вітрам, дощам і громам опирався.

Природа мучити його могла,

Як мачуха нелюблену дитину, –

Та смерть його боялась.

Інколи

Його якась невиразима туга

Проймала, то знов злість, ненависть люта

Під горло підступала, серце тисла,

Немов кліщами. Він грозив на захід,

Кляв бога і себе. Та швидко напад

Минав, він чув себе оп’ять безсильним.

Нікчемним червом і в знесиллі падав

Серед пустині і лежав, мов труп.

І почала його проймать нетямна,

Страшна тривога на ту саму думку,

Що може не дійти він до мети.

Тоді зривавсь і, мов хто гнав за ним,

Заперши дух, спішив, і біг, і гнав,

Глибоко грузнучи в піску пустині,

По будяках ранив до крові ноги,

І все на захід прямував.

Як довго

Спішив отак – хто знає. Бачилось

Йому, що, може, й сотні літ. Усе

Минувше, мов потоплена країна,

Помалу западало в забуття;

Остались тільки, як далеко взад

Міг пам’яттю сягнути, спомини

Отсеї дивної вандрівки.

Каїн дійшов до стіни раю

Врешті

Дійшов до цілі. Вечір був бурливий

І сонце вже за хмари закотилось,

Коли, продроглий, хорий і нещасний,

Під райською стіною станув Каїн.

Весь низ її вже в пітьмі потонув.

Далеко десь, неначе під землею,

Грім гуркотав, і вітер за стіною

Стогнав і плакав. Чи та ніч бурлива,

Чи втома се вчинила, що в тій хвилі

Якимсь немов спокійним чувся Каїн,

І перший раз по смерті брата він,

Як те дитя до мами, притулившись

До зимної стіни, заснув сю ніч.

Та супокою й тут він не найшов,

І сни страшні всю ніч його томили.

Він кидавсь, і кричав, і криком своїм

Глушив могуче вітру завивання.

А рано вставши, був немов розбитий,

Ще більш нещасним чув себе, ніж досі.

Холодний ранок був, все небо скрізь

Засунулося хмарами й лило

Дощу потоки. Наче сіре море,

Тяглась пустиня в безконечну даль,

Понура, в своїй величі грізна.

А обіч, доки видко, одностайна

Стіна, гладка мов лід, і височенна,

Здається, аж до неба – ні проходу,

Ні брами, ні наріжниць, – рівно-рівно

Біжить вона, мов світ увесь надвоє

На віки вічні перерізать хоче.

А на межі двох велетнів таких –

Пустині і стіни – він, Каїн, сам,

Слабий, дрібненький, як ота комашка!

Та ні, комашка ще щаслива! В неї

Є крила, їй піднятись можна вгору,

На верх стіни, заглянути у рай,

В ту первісну, щасливу вітчину!

Комашці підлій можна! А йому,

Царю всіх творів, дідичеві раю,

йому не можна!

І в німій розпуці

Він головою бив о ту стіну,

Бив кулаками, гриз зубами, поки,

Знесилений, не впав, неначе труп.

Три дні отак він бився. Крик його,

Мов звіра раненого рев, тривожив

Мертву тишу пустині. Інколи

Він намагавсь молитись, але з уст

Його гордії, богохульні речі

Лились. Затвердле довгим болем серце

Лиш шарпалось, коритись не могло.

А далі втихомиривсь і сказав:

«Нехай і так! Проклятий я, се знаю!

Кров брата на моїх руках. Я стратив

Дідицтво раю. Хай і так! Не місце

Мені в йому. Та за весь біль безмірний,

За всі ті муки без кінця, що зніс я

Й зносити буду, доки тільки буду, –

Одного лиш бажаю я, о боже!

Дозволь лиш раз іще, лиш на хвилину,

Хоч здалека заглянути у рай!

Хоч оком скинути на се дідицтво,

Котре на віки вічні я утратив!

Лиш раз поглянути! Лиш миг потіхи!

А там нехай ідуть всі муки й кари,

Які судилися мені!»

Отак,

Простягши к небу руки, він молився,

Та з неба відповіді не було.

Лиш сонце сипало промінням ясним,

І каня десь в лазурі проквиляла,

Та шакал вив в пустині.

«Ні, дарма! –

Промовив Каїн. – Голос мій проклятий

До бога не доходить. Сам