Дмитро Іванович Донцов - Заповiт Шевченка

Це ж була "братія" земляків, які на всі насильства "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", або "мовчали, витріщивши очі, як ягнята", – "нехай, каже, може так і треба!" Не в голові їм було "чиї вони сини, яких батьків, ким за що закуті". Не цікавило їх "чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу". Це були ті, що вмирали за нового "лютого Нерона", а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.

Жаль йому було того "покірного люду", болів над його недолею. Але його не виправдував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те й крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі", так це тому, що "дрібніють люди на землі". Серед тієї дрібноти – нарікав – "на Україні, крім плачу, нічого не почути", бо там "чорт-ма людей". Не вірив, щоб там хто почув його слово, – "всі оглухли, похилились у кайданах". Це було покоління, яке не пік сором неволі, не палило його почуття ганьби. І в такі хвилини, пройнятий гнівом, він лаяв їх "мільйонами свинопасів", плебеями, "німими, підлими рабами", які – "аби пуга в руках була", кожному деспотові коритися будуть… Певно, в такі хвилини не любив їх!

Тирани, їхні помагачі, темні люди, – ось кого він бачив у сучасній йому Україні. У просту, геніальну формулу уняв поет людність України, його – і нашої. Єзекиїлем на розпуттях голосить він: "Левиці – людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені… Мов шуліка хватає в бур'яні курча, клює і рве його, а люди – хоч бачать люди, та мовчать". Ось кого він бачив в Україні! Левиць, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбоєві приглядалися. Тих останніх і левиць – ненавидів! Незлобний люд беззахисний – жалів! Кому ж належала його любов?

Знову той самий образ: "Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах… Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди". Знову той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватися. І поет викликає тих, третіх, які могли б піднятися й розкувати народ, стати за Євангеліє правди, тих, яких іще не було за його життя, яких він бачив лише в минулім, у нашій колишній славі, і візіонував в майбутнім.

До цих належала його любов! Тих, яких слава гриміла колись по Україні! Тих, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, уява! їх, що "пишними рядами", як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили, мов живі, у його хату на розмову, – їх він виглядав! До них кликав стомленим серцем – "вернітеся!" Щоб знову кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя, любив пристрасною любов'ю, яку переказав нам у Заповіті. Це не були вже "темнії люди", "незрячі гречкосії", не курча в бур'яні! Це були ті, кого звав "лицарі святії", "орли України".

Україна, яку ненавидів, – була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив, – була Україна півлюдей-півбогів, героїв, що могли протиставитися левам, людоїдам, новітнім Неронам, що мали силу розкувати закутих людей. Героїв із вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо "вогонь запеклих не пече".

Тих, що кували кайдани, – проклинав. Тих, що їх несли покірно, – жалів. А тих, що їх рвали, – любив!

Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну – тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить перед нами довгими рядами – Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Ґонту, Мазепу, Гайдая, – їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану багатьма печатями, – їх, чиї блискучі постаті, мов бенгальськими вогнями, освічували темряву й неволю сучасності. До них звертається й зі своїм Заповітом, бо ніхто, лише вони могли "пірвати кайдани" ганьби, напоїти "вражою злою кров'ю" землю нашу. Тільки вони могли створити з племені "рабів" свобідну націю, де була б "своя правда, своя сила і своя воля", не воля й сила займанця, ні його брехня.

До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і їм заповідав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє посланіє не лише для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, – до нас.

Тому якраз тепер такий актуальний Шевченків Заповіт. Бо знову в Україні розбійники-людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знов чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі в червонім плащі Сатани. І знову лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають чужинцеві "розпинати вдову-сиротину". Знов повно всюди "мерзенних каламарів" одописців тиранів. Знову обернений у рабство народ. Але нині з'явилися в Україні ті, яких не було за Шевченка і яких він з тугою та сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам… І тому власне, щоб знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її дух та перелякати темних людей, – злигалися "розбійники-людоїди" чужинецькі з "рідними" нашими "донощиками і фарисеями".

Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів, тому вони й переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна – Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не "людина визвольного руху" (ця людина "збанкрутувала й вийшла з моди"!), а людина-раб. Тому і стягають з постаменту Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, "малої людини", того "в бур'яні курча", не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, які в пам'ятні перед війною роки боролися й тепер борються за "окрадений люд"; тому чіпляють на них знеславлюючі наліпки "хижаків", "підпільників", "орденців"; ненавидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають "думу і волю єдину", осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуальний, страшенно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових фарисеїв, і