Сергій Вікторович Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

все навпаки.

Лише твої слова,

лише таємниці й дива,

лише сповідь і піст

в одному з портових міст.

Кохай, рибо, кохай,

хай безнадійно, хай,

хай без жодних надій —

радій, рибо, радій.

Любов варта всього —

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

2013

Вогнепальні й ножові

2012

«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями,

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

2009

«Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму…»

Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,

караваном із трьох позашляховиків,

обійшли перевал, що лежав у густому диму

і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,

і в морозне повітря здіймалася анаша,

і похмурі бійці грілися коло вогню,

набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки — юні й старі.

Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,

і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,

розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: Маріє, усі шляхи,

що вели сюди, всі дороги й стежки,

нині світяться в темряві, й втомлені пастухи

ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів,

перестуджені, мовби горла малих дітей,

нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі

загусають повільно відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,

що лише існують, він зможе назвати все,

в ньому буде наша печаль і наша злість больова,

що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,

йому стане любові, щоби завжди стерегти

перехоплені нами колони та вантажі,

контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,

доки вони ростуть на нашій землі,

доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,

доти є ким поповнити лави — невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,

нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.

Все минуще, сестро, вічні лише сліди

від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,

хай навчається справі та поміж нас росте, —

капітан покопався у похідному мішку

і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,

почали діставати ножі, амулети й прути,

хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним,

й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото і килими,

порцеляна, бронза й купа теплих речей,

і стояло за вікнами небо чорне зими,

і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,

наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,

і за нею рушали всі пастухи та бійці,

і ступали снігом, ніби не мали ваги.

2011

«Південно-західна залізниця.»

Південно-західна залізниця.

Третя ночі, година рання.

На два вагони одна провідниця

забезпечує пересування.

Ходить, ніби Матір Тереза,

непевна, як погода осіння,

блукає — темна і нетвереза,

розганяючи сновидіння.

Я лежу в глибині вагона,

приречено, мов шахтар у забої,

везу пакет з головою Пітона —

чорного хіміка з Лозової.

Колись він був королем гідравлік,

мав постачальників за кордоном,

жив як міг, контролюючи трафік

між Тирасполем та Краснодоном.

Труїв своїм щемким сурогатом

молдаван та різних узбеків,

навіть був колись депутатом

по мажоритарному від есдеків.

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година

й сни підступали до мене тричі,

і слухаю, як його щетина

далі росте на його обличчі.

— Ну як ти, брат? — питаю. — Проспався?

Може тобі сигарет нарити?

— Та ладно, — відказує він, — не парся —

з моїми проблемами тільки курити.

— Страшно, — питаю, — з того боку?

— Не страшно, — каже, — просто незвично.

Страшно було минулого року,

в Ростові, коли спалили шашличну.

А тут — ніби щось тобі не вернули,

і пам’ять волочиться, мов парашути.

Ходиш і забуваєш минуле.

Забуваєш — і не можеш забути.

Лише відчуваєш останнім нервом,

зубами і складками жировими

тонку межу, що проходить небом

між живими і неживими.

Так що вези мене, брат, додому

в тихому, наче спів, вагоні,

вези мою безкінечну втому

і спомини мої невагомі.

Віддай мене товаришам по зброї,

нехай ці печальні п’яні бандити

тепер вирішують поміж собою,

що з головою моєю робити.

Нехай пам’ятають усі мої звички,

голосу мерзлі глибокі озера

й легені — чорні, як рукавички

побитого безнадійно боксера.

Скажи тій жінці, що вміла любити,

нехай виходить з печалі своєї.

Все, що я міг для неї зробити —

це померти подалі від неї.

Така тепер між нами різниця.

Вклади сигарету мені до рота.

Смерть, вона як оця провідниця —

для неї це просто чесна робота.

Теплі сни, випадкові дати.

Все, що ти встиг запам’ятати,

все, що побачити довелося,

живе по смерті, ніби волосся.

Поговори зі мною, братка.

Палений найк, стара арафатка.

Ніч пливе, сутінь хитається,

повітря вдихається,

видихається.

2010

«Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені…»

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,

так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,

що зробили з нею всі ці фінансові генії,

котрі торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя