Юліан Семенов - Репортер

знаю, що в мене вийде з того, що вже зроблено: в усякому разі, я методологічно зв’язав епізоди нашої економічної безтолковщини (а можливо, усвідомленого саботажу) з тим, що писав у свій останній рік Ленін: «Всіляко і що б то не стало розвинути оборот, не боячись капіталізму, бо рамки для нього поставлені у нас (експропріацією поміщиків і буржуазії в економіці, робітничо-селянською владою в політиці) досить вузькі, досить «помірні».

Немов чекаючи заперечень від догматиків, Ленін іде далі: «Нам треба не боятися визнати, що… ще багато чого можна і треба повчитися у капіталіста».

Або: «Система мішаних товариств — єдина система, яка спроможна справді поліпшити поганий апарат НКЗТ (наркомзовнішторгу. — Ю. С.), бо при цій системі працюють поряд і закордонний і російський купець. Якщо ми не зуміємо навіть при таких умовах підучитися і цілком вивчитися, тоді наш народ зовсім безнадійно народ дурнів».

З плану брошури про продподаток: «Свобода торгівлі: а) для розвитку продуктивних сил селянського господарства б) для розвитку дрібної промисловості в) для боротьби з бюрократизмом».

Виходить, що особисту ініціативу Ленін протиставляв бюрократії? Отже, він шукав економічні форми боротьби проти неї, розуміючи, яка це страшна загроза для революції?

«Радянські закони дуже добрі, — продовжує він, — тому що надають всім можливість боротися з бюрократизмом і тяганиною, можливість, якої ні в одній капіталістичній державі не надають робітникові й селянинові. А що — користуються цією можливістю? Майже ніхто! І не тільки селянин, величезний процент комуністів не вміє користуватися радянськими законами у боротьбі з тяганиною, бюрократизмом або з таким істинно руським явищем, як хабарництво.

Що заважає боротьбі з цим явищем? Наші закони? Наша пропаганда? Навпаки! Законів написано скільки завгодно! Чому ж немає успіхів у цій боротьбі? Тому, що не можна її зробити самою пропагандою, а можна завершити, тільки якщо сама народна маса допомагає. У нас комуністи, не менше половини, не вміють боротись, не кажучи вже про таких, що заважають боротися».

І різко: «Ми живемо в морі беззаконня… Загальний підсумок: місцева бюрократія — найгірше середостіння між трудящим народом і владою».

Як посилання на роздуми — запитання і висновок: «Які економічні корені бюрократизму?.. Роздробленість, розпорошеність дрібного виробника, його злидні, некультурність, відсутність обороту між землеробством і промисловістю…»

А далі — про культуру: «… від загальної письменності ми відстали ще дуже сильно, і навіть прогрес наш у порівнянні з царськими часами (1897 роком) виявився надто повільним. Це є грізною пересторогою і закидом на адресу тих, хто витав і витає в емпіреях «пролетарської культури». Це показує, скільки ще наполегливої чорнової роботи маємо ми зробити, щоб досягти рівня звичайної цивілізованої держави Західної Європи… Ми не піклуємося або далеко не досить піклуємось про те, щоб поставити народного вчителя на ту висоту, без якої й мови бути не може ні про яку культуру: ні про пролетарську, ні навіть про буржуазну».

А коли ми підвищили зарплату вчителям? Тоді, коли зрозуміли, що ця професія стала непрестижною. Тільки невдахи йшли в педінститути, ті, хто не міг вступити до іншого вузу, але ж саме в руках учителів — моральне здоров’я народу, особливо якщо матері працюють нарівні з батьками. Понад шістдесят років народний учитель одержував місячний оклад, за який не можна купити навіть пари гарних зимових чобіт, а вже про особисту бібліотеку й думати нічого, — ціна на хорошу книжку на чорному ринку відома. Що ж відбувалося? Головотяпи забули про ленінський наказ? Чи усвідомлена ставка на гальмування знань? Значно легше приказно управляти людиною, яка знає лише азбуку і вміє рахувати; лише учень, вихований ерудованим педагогом, вільний, більше того, зобов’язаний запитувати! А хто був спроможний — ще в недавньому минулому — відповісти на запитання культурної, підготовленої особистості?

Та не тільки це забули в Леніна. Ніхто серйозно не проаналізував його роботу про Робітничо-селянську інспекцію, де він, зокрема, пропонував різко скоротити штати наркома Сталіна; численні контролери-інспектори підривають — за Леніним — «будь-яку роботу по встановленню законності і мінімальної культурності».

Ленін мав намір винести питання про Народний комісаріат Робітничо-селянської інспекції (штати розбухли, права необмежені) на з’їзд партії… Не встиг. Інші — не захотіли або ж не змогли…

… Не дуже ми аналізували й національну проблему; скоріш начебто на зло робили Леніну. Але ж він писав в останніх роботах: «… ми, націонали великої нації, виявляємось винними в безлічі насильств, і навіть більше того — непомітно для себе чинимо безліч насильств і образ, — досить тільки згадати мої волзькі спогади про те, як у нас третирують інородців… Той грузин[1], який зневажливо ставиться до цієї сторони справи, зневажливо кидається обвинуваченням в «соціал-націоналізмі» (тоді як він сам є справжнім і істинним не тільки «соціал-націоналом», але й грубим великоруським держимордою), той грузин, по суті, порушує інтереси пролетарської класової солідарності, бо ніщо так не затримує розвитку і зміцнення пролетарської класової солідарності, як національна несправедливість, і ні до чого так не чутливі «скривджені» націонали, як до почуття рівності і до порушення цієї рівності, хоча б навіть з необачності, хоча б у формі жарту…»

… Я знову й знову перечитував останні ленінські томи, після того як натрапив на стенографічні записи його секретарів; ці документи вразили мене; сам по собі напрошувався висновок, що ті місяці, коли хворий Ілліч лежав у Горках, були часом його найнапруженішої політичної боротьби; сили, на жаль, були нерівні: він — хворий, противники — повні сил.

Згадаймо запис секретаря Леніна, зроблений тридцятого січня двадцять другого року: «24 січня Володимир Ілліч викликав Фотієву і доручив запитати у Дзержинського або Сталіна матеріали комісії в грузинському питанні і детально їх вивчити. Доручення це дано Фотієвій, Гляссер і Горбунову[2]. Мета — доповідь Володимиру Іллічу, якому це потрібно для партійного з’їзду. Про те, що питання стоїть на По— літбюро, він, очевидно, не знав. Він сказав: «Напередодні моєї хвороби Дзержинський говорив мені про роботу комісії і про «інцидент», і це на мене дуже тяжко вплинуло…» В суботу запитала Дзержинського, він сказав, що матеріали у Сталіна. Послала листа до Сталіна, його, як виявилось, не було в Москві. Вчора, 29 січня, Сталін дзвонив, що матеріали без Політбюро дати не може. Запитував, чи не говорю я Володимиру Іллічу чогось зайвого, звідки він у курсі поточних справ? Наприклад, з його статті про PCI видно, що йому відомі деякі обставини…»

1 лютого (запис Фотієвої): «Повідомила, що Політбюро дозволило матеріали одержати… Володимир Ілліч сказав: «Якби я був на волі (спочатку обмовився, а потім