Андрій Анатолійович Кокотюха - Полювання на Золотий кубок

ворогом. Хлопці проходили повз невдаху, плескали по плечу, щось говорили про четвертого руського богатиря Конана Денисовича. В інший час і за інших обставин Дениско або відповів би жартом, або поліз битися. Але ніхто з дотепників не винен.

Ось він, винуватець його ганьби. Стоїть, яблучко гризе. Мабуть, матуся в наплічник засунула. Помила, мікроби обтерла, щоби в синочка животик не заболів. Та-а-к, зараз у нього щось інше заболить!

Стиснувши кулаки і не помічаючи нікого довкола, Черненко перетнув коридор. Підійшов до вікна, біля якого примостився Білан зі своїм яблуком, рвучко розвернув кривдника до себе.

— Ну?

— Гну, — спокійно відповів Максим. — Яблука хочеш?

— Я тебе зараз, гада повзучого, по вуха в землю зажену, — лиховісно мовив Денис.

— Де ти тут бачиш землю? — здавалося, Максим зовсім його не боїться. — Підлога бетонна.

— Значить, у бетон, — погодився Денис. — Ти навіщо це зробив, придурку?

— Не бачу логіки, — Максим посунувся на півкроку назад. — По-перше, в бетон мене не зможе загнати навіть утричі сильніший від тебе амбал. Спершу на цвяхах потренуйся. По-друге, що я зробив? По-третє, чому я придурок?

Денис зітхнув, скреготнув зубами.

— Ти спеціально підказав мені неправильно. Дурнем виставив.

— Хіба той, хто не вміє думати — розумний? Я бовкнув перше, що в голову стрельнуло, аби ти відчепився. Як ти ще про Людину-павука не…

Денисові набридло його слухати. Лють у ньому клекотіла, наче вода в здоровенній каструлі, під якою забули вимкнути газ. Головне — він уже зрозумів Максимову правоту. Ще тоді, біля дошки дійшло до нього: сам винен. Але це розуміння лише розпалювало лють.

Першим ударом Черненко вибив із руки Білана надкушене яблуко.

Другим відштовхнув до стіни.

Третій спрямував у підборіддя ворога. Але Максим вчасно прибрав голову, кулак Дениса врізався в стіну. Болю хлопець не відчув, швидше розгубився: куди він подівся, цей чуперадло…

Битися Максим не вмів і не любив. Не любив тому, що не вмів, а не вмів через те, що не любив. Але протистояти насильству вважав за обов'язок. Тому, виставивши руки вперед, він з усієї сили штовхнув Дениса, та ще й закричав при цьому на весь коридор. Не чекаючи опору від слабшого за себе супротивника, Черненко раптом відчув, що падає. І наступної миті грьопнувся об підлогу!

Довкола них одразу ж скупчився строкатий натовп. На великій перерві давно ніхто не бився. Точніше, у приміщенні школи взагалі нечасто траплялися подібні сутички. Якщо хлопці не бачили іншого способу вирішити свою суперечку, крім як помірятися силами, вони в супроводі неодмінної групи підтримки йшли після уроків поза школу. А сьогодні Денис Черненко порушив це неписане правило.

Та ще й поліз битися зі слабшим від себе.

Причому слабший не втік — дав здачі. Мало того: збив кремезного спортсмена з ніг. Такий бойовик варто подивитися!

Денис прудко скочив на ноги. Глядачі обступили їх щільним колом. Тепер Черненко і Білан опинилися ніби на арені. Один був биком, інший — матадором.

Максимові в цей момент здалося, що вдруге повалити супротивника не вдасться. Коли б не збіглося стільки цікавих, він просто спробував би втекти. Для чого лізти в бійку, якщо суперник дужчий… Але зараз, на очах у всіх, хлопець просто не міг дозволити собі тікати. Доведеться приймати бій…

Не довелося.

Крізь натовп пробився фізрук Олексій Валерійович у спортивному костюмі. За ним — Ганна Павлівна, їхня класна керівничка.

— Ану, брек! — гримнув учитель фізкультури.

— Пощастило тобі, козел, — процідив крізь зуби Денис, обтрушуючи штани.

Глава 4

Покарання

Цікавих із появою вчителів одразу стало набагато менше.

Ті, що залишилися, завбачливо відійшли подалі, аби під чиюсь гарячу руку не перепало і їм. Бо зазвичай Олексій Валерійович полюбляв дати комусь прочухана. Тільки не тепер, не в цьому випадку.

Бо вчитель фізкультури, розтягнувши бійців, не знав, що з ними робити далі. Адже порушником спокою виявився Дениско Черненко, один із його улюбленців, хлопчина з серйозним спортивним майбутнім. А поруч — Максим Білан, який бігає крос гірше за всіх, на турніку звивається черв'яком, і взагалі — частіше приносить довідки про звільнення, ніж ходить на уроки фізкультури. Одне слово, цей першим бійку не почне. Отже, почав спортсмен Черненко. Завинив його улюбленець, як не крути. Але карати Дениска не хочеться, а Максима нема за що.

І тут на виручку прийшла Ганна Павлівна:

— Що тут сталося, півні? Тільки не кажи, Черненку, що Білан першим почав!

— А я взагалі нічого не кажу, — буркнув Денис.

— Максиме, в чому справа? — тепер керівничка класу дивилася крізь скельця своїх елегантних окулярів на Білана.

— Я, звичайно, міг би поскаржитися на цього, — Максим тицьнув на ворога пальцем. — Але тоді вийде, що я — ябеда і слабак, не здатний постояти за себе. Ви не примусите мене поскаржитися на однокласника, — він зітхнув. — Непедагогічно.

Педагоги здивовано перезирнулися.

— Отже, ти почав цю гидку бійку? — з надією запитав Олексій Валерійович.

— Я міг би взяти провину на себе, — погодився Максим, — лише в тому разі, коли треба було б рятувати товариша. Цей тип мені не товариш. Раз так, то і брехати потреби нема.

— Значить, бійку почав Черненко? — Ганна Павлівна нетерпляче смикнула Максима за рукав.

— Скаржитися не буду, — вперто гнув своє хлопець.

— Може, ти щось скажеш? — скельця блимнули на Дениса.

Той вирішив узагалі промовчати. Він ненавидів цього розумаку, проте так само не хотів уплутувати в їхні справи вчителів. До того ж, треба буде пояснити, з чого все почалося. А тут, як не крути, а не викрутишся: мало того, що сам не вивчив уроку, та іще й поліз битися до того, хто вирішив пожартувати і підказав відверту дурницю.

— Та-а-к. Бачите, Олексію Валерійовичу, цим двом просто робити нічого, — підсумувала класна керівничка.

— Одному з них — так точно, — погодився з нею фізрук.

— А якщо їм нема чого робити, я їм зайняття знайду. По-перше…

Тут Ганна Павлівна на мить зам'ялася. Вона хотіла викликати батьків обох забіяк до школи. Але вчасно згадала: мама Черненка навряд чи зможе прийти, в цій родині й без старшого сина клопоту вистачає. А батьків Білика вона просто не ризикне турбувати після того, як Максимів тато через свою фірму закупив для школи кілька нових комп'ютерів, а його мама організувала всьому 7-А безкоштовні квитки в театр на «Острів скарбів». Усе це блискавкою пронеслося в її голові, і вона швиденько передумала:

— Залишаєтеся сьогодні після уроків. Хто черговий у класі — відчергує завтра. А ви з такою ж енергією, як оце зараз боксували, зробите вологе прибирання. Ось так.

Максим