Пауль Целан - Мовні ґрати

streifte.

Dahinter,

ausgespart in der Wand,

die Stufe,

drauf das Erinnerte hockt.

Hierher

sickert, von Nächten beschenkt,

eine Stimme,

aus der du den Trunk schöpfst.

НИНІ Й ЗАВТРА

Стою, скам'янілий, звернений

до далини, в яку я тебе покликав:

Летючий пісок

вимив обидва

провалля на нижній лямівці чола.

В них морок,

посталий очам.

Пробито

мовчазно гойдливими кайлами

те місце,

де діткнуло мене вічко крила.

Позаду,

видовбана в стіні,

сходинка,

на ній навпочіпки спомин.

Сюди

пробивається, обдарований щедро ночами,

голос,

з якого зачерпуєш повний ковток.

SCHLIERE

Schliere im Aug:

von den Blicken auf halbem

Weg erschautes Verloren.

Wirklichgesponnenes Niemals,

wiedergekehrt.

Wege, halb — und die längsten.

Seelenbeschrittene Fäden,

Glasspur,

rückwärtsgerollt

und nun

vom Augen-Du auf dem steten

Stern über dir

weiß überschleiert.

Schliere im Aug:

dass bewahrt sei

ein durchs Dunkel getragenes Zeichen,

vom Sand (oder Eis?) einer fremden

Zeit für ein fremderes Immer

belebt und als stumm

vibrierender Mitlaut gestimmt.

ШЛІР

Шлір у твоєму оці:

в поглядах на пів —

шляху зриме Втрачене.

Навіч спрядене тут Ніколи,

що знов повернулось.

Півшляхи — і найдовші.

Волокна, обміряні кроками душ,

відбиток у склі,

прикочений задки

й нині,

затягнутий білим серпанком

окатого Ти на незмінній

зорі над тобою.

Шлір у твоєму оці:

щоб уцілів

крізь темряву несений знак,

живий і настроєний як безголосо

вібруючий стишений звук

піску (чи льоду?) чужої доби

для ще чужішого Завжди.

III

TENEBRAE

Nah sind wir, Herr;

nahe und greifbar.

Gegriffen schon, Herr,

ineinander verkrallt, als wär

der Leib eines jeden von uns

dein Leib, Herr.

Bete, Herr,

bete zu uns,

wir sind nah.

Windschief gingen wir hin,

gingen wir hin, uns zu bücken

nach Mulde und Maar.

Zur Tränke gingen wir, Herr.

Es war Blut, es war,

was du vergossen, Herr.

Es glänzte.

Es warf uns dein Bild in die Augen, Herr.

Augen und Mund stehn so offen und leer, Herr.

Wir haben getrunken, Herr.

Das Blut und das Bild, das im Blut war, Herr.

Bete, Herr.

Wir sind nah.

TENEBRAE[1]

Близько ми, Боже,

близько й досяжно.

На дотик вже, Боже,

сплетені у клубок, немовби

плоть кожного з нас —

це Твоя плоть, Боже.

Молися, Боже,

молися до нас,

ми близько.

Косим вітром ішли ми сюди,

йшли ми сюди нахилитись

в лощини, в яруги.

До водопою ішли ми, Боже.

Це була кров, кров,

пролита Тобою, Боже.

Вона мерехтіла.

Твій образ вона нам донесла до віч, Боже.

Очі й вуста в нас відкриті й порожні, Боже.

Ми напилися, Боже.

Крові й образу Твого, що плавав у ній, Боже.

Молися, Боже.

Ми зовсім близько.

DIE BLUME

Der Stein.

Der Stein in der Luft, dem ich folge.

Dein Aug, so blind wie der Stein.

Wir waren

Hände,

wir schöpften die Finsternis leer, wir fanden

das Wort, das den Sommer heraufkam:

Blume.

Blume — ein Blindenwort.

Dein Aug und mein Aug:

sie sorgen

für Wasser.

Wachstum.

Herzwand um Herzwand

blättert hinzu.

Ein Wort noch, wie dies, und die Hämmer

schwingen im Freien.

КВІТКА

Камінь.

Камінь в повітрі, я стежив за ним.

Око твоє, незряче, мов камінь.

Ми були

долонями,

ми темряву вичерпали до дна, ми слово

знайшли, що зійшло на вершину літа:

квітка.

Квітка — незряче слово.

Око твоє й око моє:

вони дбають

про воду.

Зростання.

Стінку серця за стінкою серця

гортає воно.

Ще слово, як це, й молоточки

заграють у вільнім просторі.

WEISS UND LEICHT

Sicheldünen, ungezählt.

Im Windschatten, tausendfach: du.

Du und der Arm,

mit dem ich nackt zu dir hinwuchs,

Verlorne.

Die Strahlen. Sie wehn uns zuhauf.

Wirtragen den Schein, den Schmerz und den Namen.

Weiß,

was sich uns regt,

ohne Gewicht,

was wir tauschen.

Weiß und Leicht:

laß es wandern.

Die Fernen, mondnah, wie wir. Sie bauen.

Sie bauen die Klippe, wo

sich das Wandernde bricht,

sie bauen

weiter:

mit Lichtschaum und stäubender Welle.

Das Wandernde, klipenhaft winkend.

Die Stirnen

winkt es heran,

die Stirnen, die man uns lieh,

um der Spiegelung willen.

Die Stirnen.

Wir rollen mit ihnen dorthin.

Stirnengestade.

Schläfst du?

Schlaf.

Meermühle geht,

eishell und unerhört,

in unsern Augen.

БІЛЕ Й ЛЕГКЕ

Дюни серпасті, без ліку.

В затінку вітру, тисячократно: ти.

Ти і рука,

якою нагим я до тебе проріс,

Втрачена.

Проміння. Воно звіває нас в кучугуру.

Ми несемо сіяння, біль та ім'я.

Біле,

що біжить нам навстріч,

невагоме,

що ми міняємо.

Біле й легке:

хай мандрує собі.

Далечі, місяцеближні, як ми. Вони щось мурують.

Вони мурують стрімчак, об який

мандрівне розіб'ється,

вони продовжують

мурувати:

з піною сяйва й бризками хвилі.

Мандрівне, що змахами манить зі скелі.

Воно зманює

чола,

чола, які нам позичено

для віддзеркалень.

Чола.

Ми котимо з ними туди.

Чіл узбережжя.

Ти спиш?

Поспи-но.

Млин моря кружля своє жорно,

кригосяйно й нечутно,

в наших очах.

SPRACHGITTER

Augenrund zwischen den Stäben.

Flimmerntier Lid

rudert nach oben,

gibt einen Blick frei.

Iris, Schwimmerin, traumlos und trüb:

der Himmel, herzgrau, muss nah sein.

Schräg, in der eisernen Tülle,

der blakende Span.

Am Lichtsinn

errätst du die Seele.

(Wär ich wie du. Wärst du wie ich.

Standen wir nicht

unter einem Passat?

Wir sind Fremde.)

Die Fliesen. Darauf,

dicht beieinander, die beiden

herzgrauen Lachen:

zwei

Mundvoll Schweigen.

МОВНІ ҐРАТИ

Кружальця очей поміж пруттям.

Звір мерехтливий — повіка —

веслує угору,

звільняє наш позір.

Райдужна оболонка, плавунка, безсонна й похмура:

небо, сердечносіре, напевне, вже близько.

Навскіс, в залізній петлі,

скіпка, що чадить.

За сенсом світла

збагнеш у ній душу.

(Коли б я був, як ти. Коли б ти був, як я.

Чи не стояли б ми

під