Елізабет Макнейл - Дев’ять з половиною тижнів

із сексуального підпілля й перемістилися на сторінки глянцевих журналів про високу моду. І можна лише плекати надію, що роман Мак-Нілл пережив той неприємний період, коли його асоціювали з низькоякісним, вульгарним фільмом із Мікі Рурком та Кім Бейсінґер у головних ролях, у якого спільними з романом були лише назва та деякі сюжетні лінії. Багато що змінилося відтоді. То чому ж ця документальна розповідь про садомазохістські стосунки між двома людьми шлюбного віку й дотепер позбавляє нас спокою та розбурхує?

Я наберуся сміливості стверджувати, що так відбувається завдяки майстерності, з якою написана книга, оманливій невимушеності, з якою вона поєднує в собі прийоми художньої літератури та авторитетність мемуарів. Роман побачив світ лише через два роки після виходу збірки оповідань Раймонда Карвера «Чи не були б ви такі ласкаві помовчати, будь ласка?», яка презентувала новий авторський голос — різкі, лаконічні, чіткі речення в теперішньому часі, які характеризували те, що згодом дістало назву мінімалізму в літературі. Проте це саме ті стиль та голос, використовуючи які, лірична героїня Мак-Нілл розповідає свою історію в мемуарах. Вони з’явилися за дев’ять років до того, як Джей Мак-Інерні у своєму творі «Яскраві вогні великого міста» використав той самий тон, аби відтворити ритми непривітного міського середовища, але це (за винятком, однак, наркотиків та нічного трибу життя) і є той соціальний осередок, у якому розгортаються події роману Мак-Нілл. Стримані, лаконічні, різкі «Дев’ять з половиною тижнів» можна назвати чи не першими мемуарами, написаними в стилі мінімалізму. Проте, на відміну від більшості письменників тієї доби, чиї роботи були сповнені меланхолії через нерозділену романтичну тугу, Мак-Нілл розуміла, що Ерос вимагає до себе набагато більшої уваги.

Мова мемуарів ретельно уникає переривчастого дихання бульварних любовних романів, штучного ліризму, притаманного романтичній літературі, сміховинних кліше традиційної порнографії. Оповідачка розкриває свої відчуття та емоції прозаїчно, у квазідокументальному, майже журналістському стилі, намагаючись якомога ближче дотримуватися фактів, подій, ведучи нехитру розповідь про те, що сталося.

Ця книга є справжнім взірцем у мистецтві приховування інформації. Те, що нам розповідають про коханця, — така сама загальна інформація, як і опис деталей його гардероба: кольори, стиль та вигляд його сорочок і штанів — того, що вона знаходить, коли вперше опиняється в його спальні. Він не має імені, авторка використовує лише займенник «він», ніби існував лише один «він», наче він був єдиним чоловіком у всьому світі. Ми дізнаємося, що геть занедбана квартира оповідачки перетворилася на музей сувенірів та пам’ятних подарунків, захаращений різнокольоровим щебнем непростого життя, але якщо подивитися крізь призму сексу й садомазохізму, час, що його пара проводить віч-на-віч, стає таким порожнім і безбарвним, як інтер’єр помешкання коханця. Його взаємини з приятелями видаються таємничими, навіть лиховісними, а подруга, з якою оповідачка здійснила ту доленосну прогулянку на ярмарок, щезає зі сторінок, щойно з’являється цей чоловік.

Нам відомо, що готує коханець Мак-Нілл, що він читає, де він купує продукти й одяг, але авторка не дає фактично жодних подробиць про роботу кожного з героїв, про їхнє минуле, про погоду — окрім того факту, що дія відбувається влітку, — або про життя міста, яке, очевидно, триває десь навколо них. Нема ані розважливості, ані сором’язливості, ані пошуку причин або пояснень, ані рефлексії (героїня жодного разу не робить спроби подивитися ширше на свій стан), ані простої психологізації чи випадкових домислів про те, які душевні травми, отримані в дитинстві, або який ранній досвід міг схилити їх до пошуку відносин такого штибу. Мак-Нілл не бачить сенсу в тому, аби дослухатися до застережень і слушних сумнівів простого читача, який майже від самого початку міг зробити висновок, що ігри з цим чоловіком не принесуть нічого доброго.

Використовуючи прийоми замовчування та пропущення, а також майже постійну напруженість, письменниця відтворює задушливу атмосферу клаустрофобії, що заповнює стосунки, відсутність будь-якої об’єктивної реальності поза межами самого цього роману. Читаючи її, немовби відчуваєш, як з кімнати поступово викачують повітря.

Структура книги напрочуд проста, захоплива й водночас тривожна — справи йдуть усе гірше й гірше. Точніше, ми спостерігаємо, як оповідачка занурюється в трясовину приниження та розчарування, і ці почуття дедалі сильнішають; вона поступово втрачає свою індивідуальність, дозволяючи своїй моральності та самоповазі бути пригнобленими заради її власного бажання та задоволення забаганок її коханця, його капризів, що стають дедалі жорстокішими й образливішими. Відбуваються інцидент із масажистом й історія з повією, котру викликають, аби та перетворила оповідачку на подобу дешевої шльондри — одягнена в незвичну перуку та лакову міні-спідницю, «ефектна ділова жінка» змушена визнати, що насолоду, яку вона дарує своєму коханцеві, йому може дати будь-яка жінка з хоча б трохи розкутими поглядами на сексуальні розваги. Але пограбування з погрозами ножем, якого вимагає коханець, є найбільш моторошним епізодом, адже цього разу жорстокість спрямована на невинного, наляканого незнайомця, котрому не повідомили правила гри.

У рідкісний момент рефлексії Мак-Нілл розглядає можливість того, що ця сексуальна пригода дедалі виходитиме з-під контролю, аж до того моменту, коли оповідачка відчує жагу бути вбитою, а її коханець — тотожне за силою імпульсивне бажання вбити її. Але це неможливо, допоки вона не побачить краплі власної крові, що виступила під час їхніх любовних баталій, і зрештою залишки інстинкту самозбереження переборюють силу бажання й пристрасті та призводять до неконтрольованої істерики. Стурбований (хоча ми самі маємо уявити, наскільки) коханець оповідачки везе її до шпиталю. Мак-Нілл доповідає з властивою їй стриманістю про те, що відбувається після цього, і завершує любовний роман «курсом лікування, що тривав кілька місяців».

Найприголомшливішим та найнесподіванішим висновком, а водночас і найбільшим досягненням цієї книги є те, що оповідь про надмірну, патологічну пристрасть стає метафорою крайнощів, до яких може нас довести будь-яке бажання. Не меншою мірою вона є клінічним дослідженням, ніж тим, чого прагнула авторка, — «спогадами про любовний роман». Захопливі відкриття, розчинення коханців одне в одному, поступове стирання зовнішнього світу, випадкове й небажане повернення до нормальності — ця сюжетна лінія до болю знайома всім, хто перебуває в екстримі пристрасних стосунків, якими б «здоровими» чи «нормальними» вони не видавалися.

Не менш разючі сьогодні, як і тоді, коли були щойно видані, «Дев’ять з половиною тижнів» є водночас виправдувальною та повчальною оповіддю про легкість, з якою інтоксикація коханням і сексом може змінити наше бачення самих себе й змусити побачити в абсолютно новий спосіб особу, якою ми так невинно й нерозумно себе уявляли.

Франсін Проуз

1

Коли ми вперше опинилися в ліжку разом, він тримав мої