Ліліт Вайсс - Віддзеркалення душі, Ліліт Вайсс

Розділ 1

Місяць пройшов.

Час, що він проводив без неї, здавався Рейнару не часом, а нескінченним, важким простором, де минуле і майбутнє більше не мали значення. Всього за кілька тижнів його життя розпалося на тисячі шматків, і тепер кожен день був схожий на інший — однаково порожній, однаково болісний. Він перестав відчувати час. Можливо, він просто не хотів відчувати, бо кожен момент нагадував йому про те, що більше не буде її.

День починався, коли він прокидався в темряві, і день закінчувався точно так само. Відсутність її була в усьому. У порожньому ліжку, на яскраво освітленому столі з чашкою, яка так і залишилася недопитою, на її улюбленому одязі, що висів в шафі — ніби вона лише пішла кудись і ось-ось повернеться. Але не повернеться.

Вранці він брав чашку кави, яку пив з нею так багато років, і сідав на те місце, де вона завжди сиділа. Відсутність її заповнювала всю кімнату, і він часто міг чути її голос у своїх думках, її сміх, її теплі слова. Але це були лише привиди, які не могли заповнити порожнечу, що розрослася всередині нього.

Він працював, наче на автоматі, не відчуваючи нічого, окрім важкої тіні, що йшла за ним. Робота більше не була важливою. Люди навколо нього, його колеги, знайомі, кожен намагається підтримати, але жодне слово не могло допомогти. Вони не розуміли. Як вони могли зрозуміти, якщо вони не пережили цього болю, цієї втрати?

Якось у звичний ранок, коли він сидів, похмуро дивлячись у вікно, знову подумав про неї. І тут, без попередження, сталося щось неймовірне. Почувши тихий, майже нечутний звук, він підняв голову. Туман в кімнаті здалося, ніби розділяється, і простір перед ним став іншими. Щось змінилося.

Рейнар відчув, як світ навколо нього почав тремтіти, а з ним і його свідомість. Він намагався встати, але щось притягувало його до місця. Як тільки він підняв руку, щоб доторкнутися до стіни, вона розтанула. Ні, не просто стала прозорою — вона зникла.

Замість стіни перед ним відкрився інший світ. Це не було звичайним приміщенням, яке він звик бачити. Це було інше місце — темне і холодне, але з якимось дивним, містичним світлом, що освітлювало все навколо. Кімната зникла, і Рейнар опинився в просторі, де реальність наче тремтіла. Повітря було важким, наче кожен рух віддавався в його тілі болем.

Його серце забилось сильніше. Він підняв голову, щоб зрозуміти, що це за місце, але не міг розібрати, чи це реальність, чи просто галюцинація. Він відчував, що в цьому просторі щось інше. І він знав, що це не просто фантазія. В цьому світі були межі, які раніше він не помічав. І цей світ був… живим.

Туман, що заповнював приміщення, почав розсуватися, відкриваючи йому нові горизонти. І раптом він побачив її. Вона стояла там, у цьому просторі, але не могла бути тут. Це була вона — її тінь, її образ. Вона дивилася на нього, і Рейнар відчув, як серце знову стискається від болю. Він намагався підійти до неї, але вона тільки усміхнулася йому, і цей усміх був сповнений печалі, якої він ніколи раніше не бачив у її очах.

Він зробив крок до неї, але вона не рухалася. Вона не могла бути тут, це було неможливо. Він простягнув руку до неї, але тільки тоді відчув, як простір навколо нього став важким, тріснув. Він падав, і перед його очима все почало тьмяніти, ніби темрява поглинала його. І раптом — тиша. Ні звуків, ні світла. Тільки порожнеча, що все поглинає.

Рейнар прокинувся на підлозі свого дому, повністю знеструмований. Його рука все ще була протягнута вперед, ніби він намагався доторкнутися до чогось, що знову зникло. Він здригнувся. Це було справжнє. Він не міг збагнути, що це було. Чи це був сон? Чи він потрапив у якийсь інший світ?

Але коли він піднявся, він знав одне: цей світ, до якого він потрапив, був чимось більше, ніж просто його уявою. І, можливо, це був єдиний спосіб знайти відповіді, які він шукав. Його пошук тільки починався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍