Mysterious silence - Доки серце тримає, Mysterious silence

Три дні перед цим

День. Кабінет Олі.  

(Віктор вихідний, тому його немає в офісі)

Світло падає з великого вікна, на столі акуратно складені документи, ноутбук, чашка ще теплої кави. Оля працює, зосереджено щось читає на екрані. Раптом — клац — відчиняються двері. Увійшов  Сергій Полянський. Він давно дивиться на неї не як на колегу чи боса.
Його погляд — холодний, контрольований. Він мовчки зачиняє за собою двері. Повільно підходить до вікна — зашторює.

Оля (здивовано):
Що ти тут робиш?

Полянський (спокійно, майже лагідно):
Ось ми і залишилися вдвох, моя кохана принцесо.

Він різко підходить до Олі, бере її за горло. Вона не встигає навіть зреагувати — спина вдаряється об стіну. В її очах — шок і страх.

Оля (з хрипом):
Відпусти… Ти з глузду з’їхав?

Полянський (вичавлює кожне слово):
Завтра. Шоста вечора. Ресторан "Алібі". Ти будеш там. Зі мною.

Оля (намагаючись вирватися, задихається):
Я не піду... У мене є чоловік. Я кохаю його.

Він стискає горло сильніше. Оля захлинається повітрям, руками намагається відштовхнути його. Його очі — холодні, блищать люттю.

Полянський (крізь зуби):
Це не прохання, Олю. Це не запитання. Якщо ти не прийдеш — буде гірше. Не тільки тобі. А й твоїм рідним.

Оля намагається зібрати сили, але тіло слабшає.

Полянський (вкравши ще мить контролю):
Розкажеш Віктору — ви обидва трупи.

Він ще кілька секунд тримає її за горлянку. Потім відпускає — Оля з’їжджає по стіні, хапаючи повітря. Полянський відступає назад, повільно відкриває двері, озирається на неї востаннє.

Полянський (холодно):
До зустрічі, кохана.

Він виходить. Оля залишається сидіти на підлозі, задихана, приголомшена. На очах — сльози. Рука тягнеться до горла, на шкірі — червоні сліди.

День після візиту Сергія

Вечірнє місто потопало в золотистому світлі ліхтарів. Ресторан був затишним, з приглушеним освітленням і тихою джазовою музикою. Віктор зайшов туди випадково — планував просто забрати вечерю з собою. Але саме тоді він побачив її.

Оля.
Вона сиділа у глибокому куті залу, схилившись ближче до Полянського. Той ніжно обіймав її, шепотів щось на вухо. А потім — нахилився і поцілував її в шию.

Віктор завмер. Повітря в грудях перетворилось на лід. Увесь світ ніби на мить замовк.

Він не кричав. Не кидався з кулаками. Просто підійшов до столу.

Віктор (тихо, але чітко):
«Я бачив достатньо. Гарного вам вечора.»

Оля повернула голову — її очі округлилися від шоку. Вона ніби хотіла щось сказати, встати, пояснити. Але він уже йшов. Не зупиняючись. Не озираючись.

Тільки коли двері зачинились за ним, усередині неї щось зламалося. Віктор і не підозрював, що щойно бачив лише частину правди — і саме його поява врятувала її.

Теперішній час 

Косач (плаче, крізь сльози, голос зривається):
Вітя…
Він змусив мене піти з ним… на "побачення"...
Під загрозою… що хтось із наших, з твоїх — постраждає…
(вдихає судомно)
Але… між нами більше нічого не було… я не могла… я не хотіла…

(вона хапає повітря, починає ридати — щиро, з глибини)

Косач (ледь чутно, крізь сльози):
Віть… я не хотіла… чесно…
(тягне руку, торкається його щоки тремтячими пальцями)
Вибач…

(Шаблій завмирає. Його очі наповнюються болем, але вже не гнівом. Він повільно притискає її долоню до своєї щоки, мов затискає кулявий спогад)

Шаблій (тихо, ніби самому собі):
Ти — сильна. Але він знав, куди вдарити…

(пауза)

Шаблій (м’яко):
Я не прощу його. Але тебе — не втрачу.

(він нахиляється, стискає її пальці у своїх)

Шаблій:
Ми виберемось з цього. Разом. Але наступного разу — я повинен знати все. Одразу.

Косач (знизує головою, крізь сльози):
Обіцяю…
 

***

Як гадаєте що буде далі? 

Що важливіше: правда, яка руйнує — чи брехня, яка рятує? 

Напишіть свою думку. Буде цікаво почитати