Любава Олійник - Рута. Та, що вірить в кохання, Любава Олійник

Ранок зустрів  майже благоговійною тишею. Легкий туман, що стелився над землею, надавав усьому навколо відчуття нереальності, наче я потрапила до іншого світу. Вибігла босоніж по росяній літній траві назустріч матінці-землі, відчуваючи у серці дивний букет радості й смутку. Холодні краплі роси пестили шкіру, пробуджуючи її від сну.

Радісні моменти були пов'язані з майбутнім від'їздом на навчання до Білої Вежі – прибережного району Гардаріки* – нашої славної держави. Ця омріяна подорож відкривала перед нею нові горизонти, обіцяла зустрічі з мудрими вчителями та поглиблення її знань. Але, незважаючи на це, неймовірний смуток та печаль переповнювали душу, кожна росинка, здавалося, прощалася зі мною. Було відчуття, що це не просто ранкова роса, а сльози прощання матері-землі, що проводжає свою доньку в далеку дорогу. Дивне і водночас дуже хвилююче відчуття стискало моє серце.

Адже за свої майже дев’ятнадцять років я жодного разу не покидала територію нашої громади. Це була моя перша подорож, що відкривала нову сторінку мого літопису.

Погода обіцяла бути погожою і сприятливою, - у цьому я не сумнівалася, адже розуміла природу і могла її «читати» як волхви* свої сувої.  Я відчувала подих вітру, бачила, як сонце танцює на листі дерев, і знала, що нас чекає щаслива дорога.

Батько, мовчазний та завжди зосереджений, приготував кілька речей, що мали стати у пригоді у далекій дорозі. Міцний ніж у шкіряних піхвах, невеличкий казанок для приготування їжі, та кремінь для розпалювання вогню, виготовлені ним власноручно в кузні. Здавалося, навіть якби він міг говорити, то не промовив би жодного слова на прощання, але його очі, наповнені теплом та турботою, говорили більше за будь-які слова. А мати, вірна своїй натурі, підготувала цілий мішечок трав, зв’язаних окремими пучками. Їхня специфіка була добре відомою: від головного болю, від безсоння, від лихоманки. Вона, немов дбайлива пташка, намагалася передбачити всі можливі негаразди та захистити свою доньку від хвороб та незгод.

Вчора нас відвідали родичі – горді моїми досягненнями бабуся та тітка. Бабуся Одарія (від слова «обдарована», в минулому відома знахарка, чиї знання та вміння передавалися з покоління в покоління) подарувала червону низку намиста з коралу, зав’язану на червоному шнурку. Нехай і непоказні коралі, проте вони були спадковими. Кожна коралька ніби зберігала в собі енергію предків, їхню мудрість і силу.

—Якщо матимеш нерозв’язану проблему, потримайся перед сном за ці пацьорки,  вклади у них подумки свої щирі думки і промов: «Розпутай думки, сплутай Блуда*». Вночі має приснитися відповідь. Зранку вмий коралі, піднеси до сонця і подякуй світлим богам.

—Дякую бабуню, це дуже щедрий подарунок, - мені й справді було приємно отримати такий цінний дарунок.

—А це зернятка, вони також не прості і допоможуть розвивати твою силу, - вона простягнула акуратний полотняний мішечок з вишивкою, на якому були зображені символи сонця та землі. У ньому було стільки зерняток, скільки вміщалося у долоні. — Їх є стільки, скільки днів у році. Розпоряджайся ними дбайливо і щовечора переглядай. Якщо побачиш, що якесь з них готове прорости, відклади його. Зранку, до сходу сонця поклади його в рот і промов подумки своє бажання, а потім посади в землю. Нехай матінка-земля прийме твої щирі наміри і зростить їх.

—А де мені їх садити, бабуню? – не розуміла задуму знахарки.

—В будь-якому місці, де відчуєш поклик серця. Це ж зернятко, воно завжди буде доречним і послужить їжею чи то пташкам, чи то загубленим душам. Де твій шлях проляже, там і зернятко вкидай. На добро це усе, – вона накрила своєю долонею руку Рути з мішечком і зазирнула їй в очі. — Ніколи не забувай, що ми черпаємо свою силу від усього живого. Ми здатні як брати, так і віддавати, – з цими словами вона забрала свою руку з долоні Рути і поклала собі на груди, наче дякує світлим богам за дар, який змогла зберегти і передати.

—Спасибі, - обійняла її, відчуваючи тепло та підтримку.

Хоч вона рідко нас навідувала, проте її прихід завжди заспокоював і вносив глибинний сенс у наше буття.

—Матінко, нехай Рута сама пізнає цей світ. Впевнена, що вона невдовзі ще нас навчатиме, – моя мати лагідно глянула на бабусю, але в тієї очі раптово стали ледь вологими, наче сповнені передбачення.

—Може, тебе, Юстино, і буде навчати. А я з нею бачуся востаннє, тож хочу наостанок попрощатися, – промовила Одарія тихо та сумно.

—Що ви таке кажете, бабуню? Я ж приїду за пів року, до морозів, – сказала Рута, відчуваючи, як серце стискається від тривоги, проте в душі розуміла, що стара знахарка має рацію. Її слова, немов холодний вітер, пронизали її душу.

Ми обійнялися втрьох, до нас приєдналася тітка. Так би простояли в обіймах цілий вечір, оплакуючи розлуку, якби до хати не зайшов батько.

—Будемо йти, - знахарка Одарка зі своєю молодшою донькою встали і кивнувши батькові, вийшли. Матір пішла за ними, щоб провести.

Погляд батька, що глянув на мене, був тепліший, ніж зазвичай. Завжди спокійний, він підійшов і теж обійняв, поцілувавши в маківку. Та що ж це, чому зі мною прощаються?

—Тату, я скоро приїду, повірте, - так і не вибравшись з обіймів, тихо промовила.

***
Вчорашні прощання змусили задуматися про мій вибір. Ще вчора я почувалася безтурботною дівчиною, а сьогодні стала самостійною мудрою ученицею-цілителькою.

Бути цілителькою – це не тільки почесний, але й надзвичайно відповідальний обов’язок. Важливо не лише мати дар, цей іскристий вогник всередині, але й вміти його оберігати та розвивати. Скільки жінок бездумно втратили свій дар, розгубивши його на перехрестях долі, скільки жінок звернули з істинного шляху і стали відьмами, чия сила спотворюється, перетворюючись на руйнування та знемогу. Як цілителька може оздоровити, наповнити життям, так і відьма може погубити, отруюючи світ темрявою. Це знала кожна дівчина, яка мріяла стати на стежку світла, і Рута не була виключенням.

—Скільки тебе чекати, Руто? – пролунав дзвінкий голос Івана, худорлявого та високого хлопця, чиї очі завжди світилися добротою.