Настя Біла - Потяг у часі, Настя Біла

 

Раптом із Коловіка лунає дуже слабкий, але від того не менш важливий сигнал.

 

Коловік:

— Туууу-туту-ууу…

 

Це було схоже на радісний крик нового покоління, що, відкинувши смуток минулого, відправляється у своє майбутнє. Відповідь «Коловіка» не змусила себе чекати. Великі тепловози починають підскакувати, гудіти і гуркотіти на повну потужність, ніби змагалися з маленьким «Коловіком» у радості й захваті. Всі ці механічні чудовиська, що не відчувають втоми, вириваються з місця, кидаються в небо і земляну гущавину, виводячи себе на небачену швидкість.

 

Але новий поїзд, здавалося, тільки сміється.

 

Ми віддаляємося від цього ДЕПО, яке поступово стискається до маленької точки на горизонті, поглинаючись у білі спалахи, що розчиняються у безкрайності. За нашими спинами величезне місто розпадається на тисячі вогнів, розсипаючись, наче зірки, що горять у вечірньому небі.

 

Ранок. Перші промені сонця проникали крізь тріщини старих вікон, освітлюючи розкидані по підлозі частини розібраних машин і уламки металу.

 

Старі деталі, іржаві важелі та зламані механізми, що валялися без діла, тепер були об'єктами ретельного вивчення для Коловіка. Маленький, наївний, але сповнений енергії, він стояв серед розкиданих решток старих часів, і його металеві обличчя відбивали всі ці елементи минулого, як дзеркало, що намагається зрозуміти, де воно і що має робити.

 

Колвік на фоні суцільного ретро виглядає як прибулець з іншої планети, як монолітна істота, що володіє непереможною енергією. Його кузов відбиває проміні світла світла, неначе шкіра якоїсь загадкової тварини. Відтінки синього й сріблястого плавно переходять один в один, створюючи ефект невидимого руху. Лінії потягу вигнуті, немов це не просто транспорт, а сама сутність швидкості.

 

Внутрішній простір величезний і відкритий, з високими стелями, що створюють відчуття необмеженості, кожна деталь виглядає бездоганно.

 

Світлоколія:

— Він зовсім не схожий на нас. Як ми можемо його чомусь навчити? Це ж якась інша ера.

Мороклав: 

— Я думаю, ще рано про це говорити. Давайте не поспішати з висновками.

 

Світлоколія:

 — У нас немає багато часу.

 

Поки вони говорили, Коловік підходить до однієї зі старих фотографій на стіні. На них — зображення старих паровозів і машин, що колись прибували на цей двір, коли залізничні шляхи були живими й рухливими. Маленький поїзд уважно розглядає зображення, шукаючи в них відповіді на свої власні питання.

 

2025 рік

 

У кімнаті Марка та Петра на підлозі макет залізної дороги, що виглядає, як справжнє "Депо", тільки маленьке, з усіма деталями та навіть паровозом із минулого століття. Тут, серед своїх іграшок, хлопці зовсім не думають про стародавні машини, але насправді це місце вже стало частиною їхнього світу.

 

Марко:

— Все круто, але батарею можна поставити потужнішу.

 

Петро:

— Та ну, він і так як ракета!

 

Марко:

— Багато ти розумієш про ракети!

 

Під ліжком подарункова коробка. З неї, здається, і вийшов паровоз. Марко уже переглядає відео-огляд моделі, а Петро тим часом виймає з коробки нові деталі. Раптом на планшеті з’являється дзвінок «Тато».

 

Тато:

— Привіт, чемпіони! Кур'єр вже був?

 

Петро:

— Привіт, тато!

 

Марко:

— Так, ми з Петєю вже дивимося огляд цієї моделі! Вона просто неймовірна, схожа на музейний експонат! А які скіни!

 

Тато:

— Ого, це рідкісна модель! Кажуть, що справжня знахідка!

 

Петро:

— Тату, ми ж тобі відео записали!

 

Тато відходить, і в цей момент його телефон починає дзвонити. Марк чекає пояснень, і на екрані з'являється повідомлення від тата: «Не можу зараз говорити, передзвоню пізніше».

 

Марко:

— Ніколи такого не було і ось знову!

 

Петро:

— Про що ти?

 

Марко:

— Так, нічого…

 

Петро:

— Давай ще раз дивитись відео!

 

Марко:

— І так все ясно!

 

Марк натискає на джойстик, і паровоз мчить уперед, не встигаючи спинитися. Іскри злітають від коліс, а кімната буквально наповнюється швидкістю, ніби сама вона почала рухатись разом з потягом.

 

Петро:

— Ого, треба гальмувати!

 

Брати намагаються зупинити його, але безуспішно.

 

Петро:

— Чому він не вимикається?

 

Паровоз злітає з рейок і з усієї сили врізається в стіну.

 

Марко:

— Хотів нас вразити!

 

Петро:

— І йому це вдалося!

 

Над залізничною колією нависає старий автомобільний міст, з його бетонними опорами та облупленою фарбою, через який відкривається чудовий вид на центральну станцію міста. Ось з одного боку завантажують товарні поїзди, з іншого — пасажири зустрічають та проводжають своїх близьких. Станція переповнена рухом, метушливими звуками та голосами, а мости й колії розпросторюються вдалечінь, немов з’єднуючи два світи. На мосту стоять Марко і Петро, спостерігаючи за цією картиною.

 

Марко:

— Ну що, готовий?

 

Петро:

— Нас рано чи пізно запалять.

 

Марко:

— Все буде добре. Тримай.

 

Марк передає брату пульт керування від дрона, сам витягує його з рюкзака, налаштовуючи пристрій перед запуском.

 

Петро:

— Як думаєш, хто сьогодні перший вирушить?

 

Марко:

— Думаю, товарняк з третього шляху.

 

Петро:

— А я думаю, електричка — з двома вагонами.

 

Марко:

— Не наш рівень.

 

З третього шляху поволі рушає товарняк. Його вагони скрегочуть, мов залізні думки, що довго не могли зрушити з місця. В повітрі дзижчить дрон — він обережно здіймається, ковзає поміж вагонів, неначе пташеня, що вчиться літати між велетнів.