Настя Біла - Потяг у часі, Настя Біла

У покинутому депо 2025 року загадковий електропотяг, народжений блискавкою, несподівано оживає. Він не має маршруту, поки не зустрічає Марка та Петра — двох братів, що обожнюють залізницю й одного дня опиняються всередині поїзда, який мчить їх у минуле. Так починається незабутнє літо 1995 року — у селі, де живуть їхні прабабуся й прадідусь. Це історія про родинний зв’язок, безтурботне дитинство, втрати й дорослішання. Коли настає час прощатися, брати повертаються в своє сьогодення вже іншими. Вони вивчили головний урок: найцінніше не в часі, а в тому, що ми встигаємо відчути поруч із тими, кого любимо. Зворушлива казка про подорож у часі, яка триває в серці назавжди.

Потяг у часі

Пролог

 

Коли ти ще дитина, ти не зовсім розумієш, чому тобі так важливо знати, звідки ти. Всі ці історії про бабусю і дідуся, про рідні місця та традиції здаються чимось звичним, майже нецікавим. Але з часом, коли стаєш старшим, починаєш відчувати: це більше, ніж просто слова. Це нитка, яка веде тебе крізь все твоє життя, даючи сили, коли вони тобі потрібні найбільше.

 

Так почалася наша історія. Два барти Марко і Петро — два хлопці, які не могли зрозуміти, що означає бути частиною чогось більшого. До того часу, коли все перевернулося.

 

Це була звичайна літня подорож до бабусі і дідуся. І ми навіть не здогадувалися, що це буде не просто поїздка в село, а справжнє занурення в наші корені. Подорож, що поєднала минуле і майбутнє, вигадані історії і реальність, та дала нам можливість зрозуміти те, чого ми не знали.

 

Наш батько — той самий, хто завжди був поряд, наче просто тато, — виявився кимось більшим. І разом з ним ми пройшли через час і простір, через важливі моменти, які змінили нас.

 

Ми зрозуміли, що навіть у найдрібніших моментах є великий сенс. Ми побачили, як важливо шанувати те, що було до нас, і як це допомагає знаходити наш шлях у світі. Адже щоб побудувати майбутнє, потрібно пам’ятати, звідки ти прийшов.

 

І тепер, дивлячись назад, я вже знаю: наша подорож була не випадковою. Вона була частиною чогось, що мало статися. І ми, нарешті зрозуміли, чому цей шлях був таким важливим.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2025 рік.

 

Ранкове небо ще кліпало спросоння, наче не розуміючи, що день уже настав. На залізничному вокзалі тишу розірвав протяжний гудок потягу. Над залізничною колією, немов птах, пролітав дрон, знімаючи згори тепловоз, що тягнув порожні вагони, і архітектуру великого міста з його багатоповерхівками та бізнес-центрами, що розстилалися на обрії.

 

На мить дрон обігнав поїзд. І той, немов не бажаючи пасти задніх, сіпнувся вперед — закашляв димом і рикнув, наче пробуджений звір. Металева потвора з ревом вихопилася з ранкової тіні, й дрон зник у клубах гарячого повітря.

 

1995 рік.

 

Та сама колія. Та сама панорама. Але інший світ. Світ без дронів, без білбордів, без пластику. Було поле — розлоге, жовте, сухе. Колія втікала поміж річками, гайками, губилася у густому лісі. Але ліс був ніби з іншої реальності — аж надто густий, надто барвистий.

 

І просто в його серці — пустка. Стара, мов зранена земля, споруда. Депо. Обвалена стеля. Вікна без шиб — лише чорні дірки, що вже давно не дивляться, а тільки мовчать.

 

Зашелестіло листя. Пилок золота злетів із гілок. Ковил прошепотів щось прадавнє. Грім прокотився за лісом, наче важке колесо, і перші дощові сльози впали в рану покрівлі.

 

Усередині — глухо. Стіни у тріщинах, замість вікон — дірки, затягнуті павутинням. Рейки, зарослі травою. Масивний ланцюг на воротах. І лише вицвіла табличка над входом трималася останнім подихом: «ДЕПО».

 

Вітер зойкнув — і закружляли ганчірки, старі банки, гайки, шматки мазуту. Металевий скрегіт розбудив тишу, коли все це впало до ніг двох мовчазних титанів.

 

Їх звали Світлоколія і Мороклав.

 

Вони не рушали з місця понад десять років. Стояли, мов забуті велети, що дивляться на світ крізь ржаві очі.

 

— Мені недобре… — прошепотіла Світлоколія. — Щось іде… не те…

 

— Не бійся, — озвався Мороклав. — Ми там, де маємо бути.

 

Між ними блищала калюжа — темна, масляниста, мов глибоке дзеркало. І в цій глибині — спалах. Ніби світло блискавки відбилося... або народилося всередині.

І тоді — справжній удар.

 

— Світлоколія! Тримайся! — закричав Мороклав, сіпаючись вперед.

 

Але вже було пізно.

 

Повітря загуло, метал скреготав. Невидимий вихор охопив депо, утягуючи все у магнітну воронку. Простір тріщав, як лід навесні.

 

І з першим грімким вибухом — усе зникло. У темряві. У тиші. В чомусь, що тільки починалось.

 

У старому ДЕПО повісла тиша, як важка, непроникна завіса. Темні стіни, з яких ледь відбивається світло від фар Мороклава, покриті пилом і павутинням. Тут все мовчить і старіє, а порожні вікна витріщаються, як очі забутих часів. Далеко в кутках помітні іржаві колеса, скрипучі деталі від старих механізмів, що залишилися тут ще з минулих десятиліть. Вони наче чекають на свою чергу знову заговорити, але час не дозволяє їм це зробити.

 

Залишки храпових механізмів і ржавих ланцюгів звисають із стелі, тремтять під натиском вітру, що час від часу проникає крізь тріщини в стінах. Навколо — занедбані іржаві ящики та уламки металу, що колись служили частинами величезних машин, нині покинуті і безжально вкриті пилом. Але в самому центрі цього занедбаного царства — перша і єдина нова деталь: Коловік. Його вигляд наче чужий, якийсь надто яскравий, серед цього стародавнього світу. Здається, він ще не звик до цього місця, не вміє бути частиною цієї забутої історії.

 

І тут, під слабким світлом фари, знову з'являється те, що давніше було звичайним і давно забутим, мов непорушна частина світу. І ось, як чергова частина цього безмовного і важкого світу, Коловік включає свої вогні і проганяє темряву, хоч і невідомо, скільки часу він витримає у цьому часопросторі.

 

Мороклав: 

— Ти про це думав? Не може бути! Це просто неймовірно! Вийшло! Ура!

 

Світлоколія неспокійно, розглядаючи новий поїзд.

 

Світлоколія: 

— Я не знаю… Він зовсім не схожий на нас.

 

Тепловози, Мороклав і Світлоколія відсторонено дивляться на маленький Коловік, що стоїть перед ними, мов незрозумілий пришелець, втілення сучасності серед стародавніх металевих гігантів. Вони наче й не знають, чи радіти тому, що сталося, чи боятися того, що може статися далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍