Настя Біла - Потяг у часі, Настя Біла

Дід Вова підійшов до хлопців, обняв обох міцно.

— Не хвилюйтеся, хлопці. Ми з вами... хоча б на дорогу.

Бабуся Галя лагідно усміхнулася і додала:

— Головне, що ми завжди будемо з вами в серці. Де б ви не були.

Їхні голоси були тихими, але теплими, як сонце на осінньому полі.

Всі разом вони зайшли у салон Коловіка. Усередині стояла напівтемрява, тільки маленькі світильники над дверима ледь-ледь світилися.

Потяг рушив. Спочатку за вікнами мелькали знайомі краєвиди — сусідські хатинки, польові дороги, старі сади. Дід Вова жартував із Петром, бабуся Галя наспівувала якусь давню колискову. Хлопці навіть на мить повірили, що все буде добре.

Але коли десь за обрієм почався невидимий відлік часу, все змінилося.

Світ за вікнами став розмиватися, зрушуватися, як у воді. Першою почала бліднути бабуся. Її рука, яка тримала Марка, ставала дедалі прозорішою.

— Бабусю... — прошепотів Марко.

Вона лише м'яко посміхнулась.

— Не бійся, сонечко. Ми завжди будемо з вами. У ваших спогадах, у ваших серцях.

Дід Вова також вже виглядав так, ніби стояв у серпанку.

— Тримайтесь один за одного, — сказав він, легенько торкнувшись плеча Петра. — І пам'ятайте — сміливість не в тому, щоб не боятись. А в тому, щоб іти вперед, навіть коли страшно.

Хлопці вчепилися у них, сльози текли по обличчях, але руки дедалі більше проходили крізь тіла дідуся і бабусі, немов крізь туман.

— Ми вас любимо! — закричав Марко.

— Ми вас ніколи не забудемо! — додав Петро.

На підході до 2025 року у вагоні залишилися тільки вони вдвох — Марк і Петро. За вікнами поверталася знайома реальність.

І тільки у повітрі ще ледь вловимим шепотом звучали останні слова бабусі:

"Любов — це єдине, що не зникає, навіть коли час бере своє..."

2025 рік

Вокзал був спокійним, але для хлопців це була особлива миттєвість. Вони стояли разом з татом, і на цей раз він не був просто чоловіком, який їх оберігає, а тим, кого вони побачили лише через час і простір. Тих, кого вони і не могли зрозуміти раніше, вони відчували тепер. Марко і Петро уважно дивилися на свого батька, який стояв поруч з ними. Він мовчав, але його погляд був сповнений глибини і чогось неозначеного — мудрості, якої їм не вистачало.

— Тато, це все було ти? Коловік… — запитав Марко, його голос тремтів.

— Так, сини, це я. Я хотів, щоб ви зрозуміли важливість наших коренів. Подорож у часі була не просто пригодою. Це була частина вас, частина вашої родини, і від того, як ви розумієте це коріння, залежить ваше майбутнє. — голос батька звучав лагідно, але в ньому була сила, яка змішувала любов і смуток.

Петро стояв мовчки, але його очі блищали. Він не міг повністю зрозуміти, але відчував, що зараз все стає на свої місця. Він вже бачив, як важливо шанувати тих, хто був до тебе. Тепер він розумів, чому бабуся Галя та дід Вова так багато вчили їх, чому вони весь час передавали свої знання.

— Ти хотів, щоб ми зрозуміли важливість цього… подорожі? Щоб ми зрозуміли, що для майбутнього треба цінувати минуле? — Петро запитав, і його слова звучали, як спроба зібрати все те, що сталося за ці дні.

— Саме так. Що ви пам'ятаєте, те й живе в вас. Це допомагає вам йти вперед. Моя мета була показати вам, що ми не самі, і наші витоки — це те, що дає нам силу.

Марко і Петро мовчки кивнули. Вони розуміли, що їхня подорож була не лише фізичним переміщенням у часі, а глибоким переживанням, яке, можливо, ніколи не можна було б зрозуміти, якби не сталося саме так.

— Тепер ви знаєте, хто ви, і що важливо. Вам доведеться не раз зіткнутися з тим, що вас виховувало, що ви бачили. Тому не забувайте коріння, не забувайте своє місце в цьому світі. — продовжував їхній батько. Його слова звучали так, ніби він передавав їм величезний багаж мудрості, яку накопичував сам.

Діти відчули, як важливо жити в гармонії з тим, що було до них, і що кожна їхня дія є частиною чогось великого, чогось, що веде їх до майбутнього.

Епілог:

Проходили роки. Марко та Петро стали дорослими. Пам'ять про подорож у часі залишалася в їхніх серцях.

Стоячи на порозі своїх нових життєвих шляхів, вони згадували ту подорож з бабусею Галею та дідом Вовою. Вони пригадували моменти, коли вони разом ловили рибу, каталися на мотоциклі і збирали кавуни, а також моменти, коли їхні рідні залишали їх на поїзді, щоб забезпечити їм майбутнє. Вони згадували розмови з Коловіком — татом, який був з ними завжди, навіть коли його не було поруч.

Вони більше не боялися шукати відповіді, адже в них була сила минулого і знання, яке вони отримали, ставши частиною цієї великої родинної подорожі.

У кожному з них тепер жило щось більше, ніж просто спогади. Це була їхня історія, яка продовжувалася, і з якою вони відправлялися в майбутнє.

Кінець