Юліан Романенко - Щастя замовляли?, Юліан Романенко

2. Віра знову "знайомиться" із сумувальним худі

За хвилин десять Віра вже відчиняла, як завжди, незачинені двері Катіної квартири. Катя знімала мініатюрну однушку-хрущівку на Зеленому Саді, що було зовсім поряд з оселею Віри — чотири чи п’ять зупинок тролейбуса. Подруги часто гостювали одна в одної, Віра навіть жила з тиждень у хрущівці на Зеленому Саді, чекаючи поки Віталік (чи Вадік?) забере свої манатки і нарешті злиняє.

І зараз близькість квартир саме стала в нагоді — Віра прибула майже блискавично. Ставши на порозі чи то зали, чи то спальні, дівчина, круглими від страху очима почала сканувати хату, шукаючи плями крові чи бездушне тіло прямо на підлозі.

Але кімната мріла у звичному затишному антуражі, от тільки безладу було більше ніж зазвичай. То тут, то там виднілось кілька розгорнутих книг, пара кинутих напризволяще навушників, оранжевий ведмедик і ковдра, яка майже сповзла з зеленого матрацу на килим. Атмосферу смутку доповнювало слабке світло настільної лампи з «Аврори» на столику в кутку і тихе гудіння вітчхаузу з динаміків ноута, який, схоже, назавжди загубився у безладі кімнати. Сама ж Катя сиділа в безрозмірному сірому худі («Сумувальний худі», — згадала Віра) перед єдиним вікном кімнати і невидючим поглядом споглядала нуарний дощ пізньої осені.

— Катрін… Ти… Чого… Взагалі? У мене мало серце не стало… — замість привітання мовила Віра, усе ще віддихуючи.

— Все гаразд... — мляво мовила Катя, не відводячи погляду від вікна.

— Так, подруго, — рішуче сказала Віра. — Ти давай не відмахуйся. Я ж твоя подруга, мені можеш розповісти!

Катя нарешті відірвалась від вікна, але тепер її погляд втупився в ніжку шафи.

— Та я не відмахуюсь, — протягнула Катя. — Просто я сама не знаю, що зі мною відбувається.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍