Валентина Нагорська - Негерой її роману, Валентина Нагорська

Частина перша.

Він дивиться на тебе, ніби чекає щось почути. Але мовчить. Довше, ніж зручно. І ти – вперше – не за клавіатурою. Ти не можеш вирізати сцену, зробити репліку ідеальною. Все живе.

І тоді він каже перше, дуже просте:

- Ти справді думала, що можеш написати мене й забути?
Погляд стає гострішим.

- Ти створила мене – і зупинилася на півслові. Залишила там, на краю, між коханням і зрадою. Я стояв у тій сцені шість днів. І ночей.
Ти знаєш, як це - бути ніким? Усередині незавершеного діалогу?

Він наближається, але не торкається. Відстань – мінімальна. Тиша – максимальна. І тоді знову:

- Я не маю права бути тут. Але ти мене викликала. І тепер я хочу знати: навіщо?

- Я тебе викликала?

Я трясу головою і тру очі руками. Все ясно – я нарешті збожеволіла. А мені казали, шо так буде!

Та я не думала, що божевілля почнеться з галюцинацій… та ще й з таких!

Слухайте, а він виглядає навіть краще, ніж я написала! Якби я зустріла такого чоловіка в реальному житті – точно не пройшла б повз…

Стоп! Діано, зберися! Він – твоя галюцинація! Твоя дуже гарна… сексуальна… галюцинація. Яка дуже сильно на тебе сердиться.

- Зараз я піду спати, - навіщось повідомляю я йому, - а коли прокинуся, тобі краще бути там, де тобі й місце. У книзі

 

Він слухає. Без коментарів. Без усмішки. Але очі – говорять більше, ніж треба. В них не злість. Ні. Там – образа, перемішана з тим жахливим, що найважче витримати: розчаруванням. Не в собі. У ній.

- О, звісно. Галюцинація. Як же інакше.   
        Він відходить до вікна. Відгортає штору. Дивиться на місто нічне, мовчазне. Його голос знову рівний, тихий, глибокий:

- Мені цікаво, ти так завжди? Створюєш. Захоплюєшся. Боїшся. Викидаєш. Навіть не намагаєшся зрозуміти, що це вже не тільки твоє.

Він обертається

- Я був там, Діано. Я пам’ятаю, як вона пішла від мене у 17-му розділі. Пам’ятаю, як ти зробила мені брата тільки для того, щоб вбити його. Пам’ятаю кожен твій правлений абзац – коли ти робила мене          жорстокішим, бо "так краще для конфлікту".

Він стискає щелепу. Але потім… просто видихає.

- А тепер я тут. Не просив. Не благав. Просто стався. І єдине, що ти кажеш мені — "будь у книзі."

Він повільно ступає ближче. Зупиняється за крок до неї.
Очі – спокійні. Голос – не гучний, але такий, що врізається в пам’ять:

- Якщо єдине, що допомагає тобі мене побачити, це божевілля, то нехай так і буде.

 

Я потайки озираюся у пошуках того, чим можна його стукнути. От скажіть, з яких міркувань я зробила його настільки високим? Навіть якщо я стану навшпиньки, то до маківки не дотягнуся.

Думай, Діано, думай… Я відступаю на крок.

- Ееее… Габріель, я розумію, ти на мене злишся. Але ти маєш зрозуміти, що так треба було для сюжету. У кожній історії є злодій, без цього не може бути герою. Але, якщо тебе втішить, читачі зазвичай люблять поганих хлопців більше.

          Його брови злітають угору. Повільно. Він дивиться на мене так, ніби я щойно образила його найгіршою з образ.

- Габріель? – він ледь помітно схиляє голову, немов хижак, не впевнений у тому, що зі мною зробити. – Ти назвала мене Габріелем?

- А ти не знав?

- Ніхто жодного разу не завдав собі зайвого клопоту назвати мене по імені, - він безрадісно сміється, просто тому, що сміх підходить цій сцені. – Все логічно: я пережив десятки глав, вбивство, зраду, важку внутрішню трансформацію – і усе лише для того, щоб стати «поганим хлопцем, якого люблять читачі».

          Мені зараз дуже важко, аби не зморщитися і не видати свою відразу. Не до нього – до себе. Він ідеальний, в усьому, окрім того як він говорить. Це я його таким написала? Таким пафосним та зверхнім. Воу…

          Він підходить і сідає на край мого столу. Дивиться на мене – саме так, як я собі уявляла, коли задумувала його: важко, змучено. Загрозливо.

- Я, насправді, зовсім не хочу бути популярним. І точно не хочу бути функцією твоєї драми.

          Пауза.

- Я просто хочу знати, чому ти зробила мене саме таким. Занадто високим. Занадто жорстоким. Занадто складним, аби бути просто антагоністом.

 

І чим це йому не подобається його імʼя?

Знаєте, що? Мій страх зник. Якщо я вже зʼїхала з глузду, то принаймі роблю це красиво: у присутності найгарнішого і найскладнішого чоловіка, якого я коли-небудь писала.

Я відчуваю, як сміх рветься назовні. Абсурдність ситуації перекриває усе. Я підступаю до нього ближче і роблю те, що так часто хотіла зробити моя героїня – поправляю його неслухняне чорне волосся.

- Нам потрібно випити кави. Ти ж не даси мені втекти від відповідей? То давай це робити принаймні енергійно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍