Love - Усі її обличчя, Love

Повітря було щільніше, ніж звично. Солодке, мов мед, і свіже, як після грози. Міра розплющила очі й побачила… небо. Чисте, насичено-синє, без жодної хмаринки, з двома сонцями, що плавали високо, як палаючі кулі. Трава під нею була м’якою і світло-зеленою, майже люмінесцентною.

Вона підвелася, тримаючи книгу, яка дивом опинилася поруч, неушкоджена. Світ навколо виглядав казковим. Далеко на горизонті здіймались гори, покриті кришталевими піками. Поруч росли дерева, але їхнє листя було сріблясте й ворушилося, хоча вітру не було. Все здавалось… іншим. Чарівним.

— Я що, сплю?.. — прошепотіла Міра.

Та щось у ній підказувало — це не сон.

І раптом кущі перед нею захитались. Вона відступила на крок. Із зелені вийшла істота, яка спершу здалася їй хлопцем. Але його очі світилися бурштиновим, а волосся було мов з чорного скла. У нього на шиї висів кулон із тим самим символом, що й на книзі.

— Ти прийшла. — Його голос був м’який, але в ньому відчувалась влада. — Світ чекав на носійку артефакту.

— Що?..

— Мене звати Рейн. І якщо ти хочеш вижити тут — доведеться згадати все, чого ніколи не знала.

---Згадати те, чого не знала?.. — повторила Міра подумки, все ще стискаючи книгу.

Рейн підійшов ближче. Його рухи були плавні, майже хижі, але в очах не було загрози — тільки зацікавленість і щось ще… повага?

— Це не просто світ, Міро. Це Велеріон. І ти тут не випадково. Книга, яку ти тримаєш, — це ключ. Але не всі двері слід відчиняти одразу.

— Я… я навіть не знаю, як потрапила сюди. Я торкнулася книги, і все — світло, і…

— І тепер ти тут. — Він кивнув. — Древні пророки говорили про прихід носійки артефакту. Вона з’явиться в час великої загрози, щоб відновити рівновагу між чотирма стихіями.

— Стихіями? Як у легендах?

— Як у правді. — Рейн зупинився, витягнув зі складок плаща щось схоже на кристал. — Це дар вогню. Один із чотирьох. Ти мусиш зібрати всі, щоб збудити силу книги.

Міра відчула, як десь глибоко всередині щось прокинулося. Легкий жар пройшовся її долонями, ніби книга визнала істину в словах Рейна.

— Але чому я?

— Бо світ вибирає тих, хто не шукає сили, а тих, хто шукає істину. — Його голос став м’якішим. — Ходімо. Поки ще не пізно. Пустеля не прощає зволікань.

Вони рушили вперед. І хоч навколо був незнайомий світ, у Міри з’явилося відчуття, що вона ступає стежкою, якою вже колись ішла — у снах, у думках, у своєму справжньому я.

І це було тільки початком.