Сергій Вікторович Жадан - Ода до радості (збірник)

З протилежного боку назустріч їй з’явився тендітний силует: струнка талія, благородна осанка, рівні, не зігнуті провінцією плечі, на які спадало, наче шаль, темне довге і густе волосся; тонкі риси обличчя й очі здалеку не розгледіти; не доходячи до перону і кіосків, звернула ліворуч, залишивши в спадок очікування таємницю. Через колії, обертаючись, перебігла дівчина з кошиком великих жовтих яблук: у в’єтнамках, простій світлій коротенькій сукні, з білими стрункими ногами, русява, на обличчі ні йоти косметики, років шістнадцять-сімнадцять; стрімкі рухи і радість життя в подарунок.

Перон потихеньку наповнювався людьми: вони виходили з вокзалу на вулицю цілими родинами, тягли важкі валізи, переступали, зойкнувши, собаку; але рожевобрюха сука й не думала вставати і поступатися дорогою, лише ліниво ворушила хвостом. По вокзалу зробили два різні оголошення, але дуже нерозбірливо, тож із усього сказаного через старенький мікрофон почулося лише «…на перший перон прибуває» і «…сантехнік Макаров», після чого по першому перону, вправно оминаючи людей, настільки впевнено проїхав суворий мужик на мопеді, що склалося враження, ніби тільки-но оголосили, що на перший перон на мопеді прибуває ім’ярек сантехнік Макаров.

Огрядна жіночка в білому спортивному костюмі з червоним надписом «Росія» на спині піднімає газетному кіоску металеві віки – напрочуд непристосована для продажу преси конструкція.

Поруч на лавочку під саме дерево в тінь сідає старенька суха бабця в акуратній білій хустці з невеличкою торбинкою, очевидно, їхати їй десь недалеко; зовсім не схожа на гамірливих і амбітних жінок з автобусу, нехарактерний для півострова типаж.

На сусідню лавочку вмощується чолов’яга: років шістдесяти, грубе засмагле обличчя в рубцях-зморшках, уважні до всіх слів навколо очі під густими бровами, сиве коротке волосся з високими залисинами на лобі, м’язисті, міцні руки, очевидно, що багато і тяжко працював на землі і зараз працює; міцний дядько. Уважно дивиться на наплічник і мандрівника, хоче щось запитати, але його випереджає якийсь тип на іржавому велосипеді з мішком на багажнику, набитим всіляким мотлохом. Тип вдягнутий погано, від нього тхне смітником, але він веселий і посміхається.

– Куди їдеш? – запитує він.

– Туди, – махає ліворуч мандрівник.

– Агов, а я думав, туди! – махає тип рукою праворуч і рушає собі далі, подзеленькуючи металобрухтом.

– Пальма! Пальма! – гукає до собаки чолов’яга з сусідньої лавочки. – От же бідолашна тваринка!

– Важко з вами тут сидіти! – не витримує раптом бабця у білій хустині й підводиться. – Піду я.

«Як точно сказала!» – дивується мандрівник.

– Пальма! Пальма! – знову кличе собаку чолов’яга, але ряба рожевобрюха сука й не поворухнеться. – Її минулого літа, якраз вона цуценят носила, машина збила, – пояснює густобровий. – Думали, не виживе або як виживе, то ніколи більше не народить. Так її тут усі підгодовували, навіть таксисти, о! – Підняв палець догори, начебто то не таксисти годували собаку, а космонавти. – Жаліли… А цього літа принесла трьох, так двох уже люди розібрали, один залишився. Вам не потрібно часом? Пальма! – Чолов’яга незграбно кидає шматок пиріжка на асфальт, але сука, вигріваючись на сонці, лежить нерухомо.

Поруч іде прибиральниця в грубому синьому халаті з совком і щипцями для збору сміття.

– Чому в халаті, Валю? Жарко ж! – жартівливо звертається до неї густобровий чолов’яга.

– А ти хочеш побачити, що під ним? – грайливо парирує жінка. Виглядає вона років на сімдесят.

У напрямку рейок побіг здоровенний чорний пес.

– Трезоре! Трезоре! – кличе пса чолов’яга, але той ігнорує персональне звернення.

– Думаю, батько – він, – тихо, по-змовницьки, зауважує густобровий. – Бо всі цуценята – з чорними лапами. Або от він. Рудий! Рудий! – кличе рудого пса, що тільки-но висунув із дверей вокзалу пласку несимпатичну морду. – Рудий!

Але Рудий навіть вухом не веде, натомість, не поспішаючи, шкутильгає до лежачої собачої королеви вокзалу. За ним біжить смішне пухнасте, руде, зовсім не схоже на рябу подерту з облізлою шерстю матір, цуценя з чорними лапами.

– М-да, – протягує чолов’яга, – все, як у людей. – І уточнює: – У собак… Так ото накручено, що не розбереш, хто з ким і як. – Раптом майже кричить, тицькаючи пальцем у бік перону: – В Одесі його б уже арештували давно за таке! А у нас… – і в розпачі махає рукою на групу від’їжджаючих, у центрі якої стоїть немолодий чоловік, без майки, з голим величезним черевом.

На перший перон прибула електричка до Євпаторії, певне, та, яку оголошували перед мопедом і Макаровим.

– А мінський на який перон подадуть?

– На перший. Зараз от електричка поїде… А ви хіба не відпочивати? – показує очима на наплічник.

– Ні, я додому.

– А я думав, у Євпаторію. Щось ви не засмагли зовсім.

– Собаки ж, бачите, теж не засмагли.

Чолов’яга сміється і раптом знову майже кричить, тицяючи пальцем:

– Ти диви, ти диви, як він ходить кумедно!

Повз них поважно проходить хлопець у чорній футболці з якимось дивовижним яскраво-кольоровим малюнком на пузі, широко і смішно, наче гусак, розставляючи стопи й широко відставляючи від тулуба руки, так, наче під пахвами у нього добряче натерто. Хлопець розрізає натовп через весь перон і звертає біля кіоску «Укрпошти» праворуч. За кіоском зупиняється, бере футболку за низ, витягує її перед собою і, звівши очі до носа, уважно роздивляється надпис і малюнок; після чого, задоволений побаченим, прямує далі вже нормальною ходою.

Сонце лізе нагору.

Мандрівник не пропустив жодної деталі, жодного руху, жодної посмішки; репліки, слова, звуку; все, що блукало гарячим повітрям ранкового невеличкого кримського вокзалу, знаходило відгук у свідомості. Він бачив світ об’ємним, цілком, начебто в шести вимірах одразу, без винятків і застережень, до самого дна, без жодних секретів – ясним і зрозумілим, як акваріум із золотими карпами. Мандрівник дивувався, бо нічого особливого для цього не зробив; він просто працював три місяці на маяку, майже не спускаючись униз, на пісок, до моря; він цілі три місяці перебував майже на п’ятдесят метрів ближче до неба, ніж інші, але зрештою виявилося, що це нічого не значить. І тільки коли він вийшов на дорогу, сів в автобус і поїхав, усе зарухалося. Запрацювало. Закрутилося:

колеса;

сонце;

стегна.

У купе сидів молодик, вдягнутий, певне, за останньою місцевою модою: великі окуляри-крапельки; синтетична сорочка у чорно-білу смужку, такі полюбляють носити в Києві на базарах; напрасовані гострими стрілками, об які, здавалося, можна і поголитися, знову ж таки синтетичні темні штани. Неголене широке обличчя, давно не стрижений, у коротких сильних руках – борсетка і мобільник, по якому він час від часу повідомляє приятелеві, що потяг уже поруч, і запитує, чи справді там усе готово.

Мандрівник поставив на стіл пляшку з мінеральною