Христина Вілем - Відмічена, Христина Вілем

Одного травневого дня нас побачив його батько.

- Денис, вже додому!

- Але тату…

- Я сказав марш додому. З ким ти волочишся?..

Далі я вже не чула. Закусивши губу до болю, щоб не розплакатись, я розвернулась і побігла. Очі застилали сльози, а в голові крутилась лише одна думка: щоб тобі заціпило!

Вночі у Денисового батька стався інсульт, а зранку він підійшов до мене впритул і прошипів просто в обличчя:

- Відьма. Як я тебе ненавиджу…

Тоді я вдруге пішла до бабці. Все це через неї. Знов через неї. Хай вона вилікує того чоловіка. Якщо таке сталось з ним через мене, то бабця зможе допомогти, вона ж сильна… відьма.

Крук сидів на жердині. Коли я увійшла він стріпнув пір’ям, витягнувши вперед шию і голосно каркнув.

Я мимоволі подивилась на свою руку – родимка потемніла і стала чіткою, наче намальована. Ні, це не бабця. Це Він винен. А якщо я скручу йому шию? Чи тоді все стане, як колись? Може все, що я побажала зникне?

Я зробила крок. Крук каркнув і у моїй голові вибухнув сміх:

- Дурепа! Ти не зможеш. Ти моя.

Я бігла додому зриваючи дихання.

Я проклята! Я проклята… я погана… я – зло. Тому всі мене бояться.

Увечері прийшла бабуся, всілась біля мене на ліжко і погладила по голові:

- Ти отримала дар і маєш навчитись користуватись ним правильно.

- Я не хочу!

- Ти повинна. Крук…

- Я ненавиджу його. Це він таке зі мною зробив? Він? Я… я його боюсь.

Я ридала, а бабуся гладила мене по голові і говорила, говорила, шепотіла, розповідала.

Вона отримала Крука і дар від бабусі. Вона теж спочатку боялась, але потім прийняла себе таку і змогла допомогти багатьом людям. Казала, що я надзвичайно сильна і буду сильнішою навіть за неї, що звикну. Її голос заспокоював і останні слова я почула вже в напівсні:

- Крук твій помічник. Він належить тобі…

Я істерично сміюсь, з очей течуть сльози, а Крук терпляче спостерігає за мною з того боку шибки.

Він належить мені?!

Коли бабця померла, мені було заледве шістнадцять. Одного ранку я прокинулась від стуку у шибку і побачила його – великого, чорного Крука. І з тієї миті я належала йому. Я відчувала його присутність завжди і всюди. Він сидів на дереві за вікнами мого класу, звив гніздо навпроти вікна моєї кімнати і вперто вимагав впустити його в всередину. Я закривала вуха, тікала в іншу кімнату або просто сиділа похитуючись і наспівуючи який дурнуватий мотив, щоб не чути Його. Крук мстив – ночами він кликав мене або посилав важкі сни.

Все частіше я почала бачити людей і знала, що маю допомогти їм або покарати, нашкодити, знала як, але вперто ігнорувала все. Бабуся казала, що робила добро, то чому я бачу, що повинна бути і злою також? Вона обдурила мене, чи просто розповіла не всю правду?

Я не хотіла бути, як моя бабця. Не хотіла вирішувати чужі проблеми, втручатись у чужі життя. Я не хотіла відмовлятись від свого.

А сила в мені росла і вимагала виходу. Коли я дратувалась, в кімнаті падали речі, бився посуд, якось просто в руці вибухнула склянка. Крук каркав, стукав у шибку дзьобом і крилами, а я закривала руками вуха, заплющувала очі і безперервно повторювала – не хочу, не хочу, не хочу…

Я знайшла рішення. Коли від надміру сили ставало важко дихати, я тікала в ліс, спиралась руками об дерево і виливала силу в нього. Потім опускала голову і бігла додому. Я не хотіла бачити, як всихає дерево. Всю дорогу  наді мною летів Крук і голосно каркав. Він був злий, а я відчувала полегшення.

Після школи я вступила у ВИШ і перший тиждень у великому місті був святом. Я втекла у свій гуртожиток на світанку і перші кілька днів боялась, що знов почую стукіт у шибку.

Крук з’явився, коли я повірила, що втекла. З того часу я постійно тікаю, а він знаходить мене знов і знов. Він грається зі мною, дозволяє відчути смак свободи, а тоді знов заявляє свої права на мене.

Я боюсь закохатись, боюсь народити дитину і знати, що її, можливо, чекає така ж доля. Боюсь, що в пориві злості можу словами або навіть злою думкою нашкодити тим, кого любитиму.

Я боюсь жити.

Ці три місяці були найдовшим часом без нього. І найщасливішим. Я нарешті стала звичайною людиною. Мене перестали переслідувати чужі емоції, вчинки та думки. Я не бачила, хто що зробив, чи збирається зробити.

Спочатку мені здавалось, що я безпорадна без знань про все. Вони огортали мене, коли десь недалеко був Крук, а тепер зникли і я відчула, наскільки це прекрасно – пізнавати світ, людей, бути звичайною, радіти, сумувати, плакати, розчаровуватись і… закохатись.

Я закохалась. У голос, очі, теплу усмішку і несміливі дотики. Я бачила його зацікавлений погляд і вгадувала за ним симпатію, захоплення, бажання. Він став для мене неймовірним відкриттям і кохав мене просто тому, що я є. Він вчив мене довіряти, відкриватись, сміятись весело та безтурботно, ловити кожну мить і бути щасливою тут і тепер.