Христина Вілем - Відмічена, Христина Вілем

Крук стукав дзьобом у шибку. Він знайшов мене. Знов. Як і минулого разу. Позаминулого. І десятки разів доти. Де б я не ховалась – у глухому, безлюдному селі чи в багатомільйонному місті – він завжди знаходить мене. Бо я – Відмічена. Я несу його печать на своєму тілі.

Відмічена

 

Крук стукав дзьобом у шибку.

Він знайшов мене. Знов. Як і минулого разу. Позаминулого. І десятки разів доти. Де б я не ховалась – у глухому, безлюдному селі чи в багатомільйонному  місті – він завжди знаходить мене. Бо я – Відмічена. Я несу його печать на своєму тілі.

 

Крук належав моїй бабусі. Вона часто приходила до нас, особливо коли хтось хворів, але до неї в гості мама ходити не дозволяла. Я особливо і не прагнула. Бабця жила на другому кінці селища у хатині, яка лякала мене одним своїм виглядом. Зараз про такі кажуть – ретро, пам’ятка, родзинка села, а мені вона здавалась хатинкою Баби Яги: низька, дерев’яна, обвішана по натягнутій попід стріхою мотузці пучками трав, плодів і разками ягід.

- Бабуся – травиця, - казала мама, - вона допомагає людям.

- Твоя бабка – відьма! І ти – відьма! - кричали мені в слід діти.

Я тікала, а вдома, слухаючи мій плач, мама стиха шепотіла «вони нічого не розуміють… все буде добре… не звертай уваги… все буде добре…» І лише з часом я зрозуміла, що так вона заспокоювала себе, сподіваючись, що мені пощастить уникнути… дару.

Мені не пощастило.

 

Одного дня я не витримала і розвернулась до кривдників:

- Зараз я піду до своєї бабки і вона вас всіх прокляне.

Діти розбіглись із диким вереском, а я справді пішла. Я була зла на дітей за несправедливі образи і на бабусю, бо це через неї до мене так ставляться. Вона повинна змусити їх перестати.

Маленька і страшна з вигляду хатинка, виявилась несподівано просторою та світлою всередині. А на жердині в кутку сидів крук. Він повернув голову на бік і уважно роздивлявся мене великим, масним оком, тоді розпушив пір’я і голосно каркнув.

- Дай йому хліба, бачиш просить.

Бабця вийшла із сусідньої кімнати і простягнула мені окраєць. Крук задоволено каркнув і придивилась до нього уважніше.

Він здавався величезним. Значно більшим за тих птахів, які ходили весною щойно переораним городом, а часто навіть хазяйнували на подвір’ї, відганяючи курей від мисок з їжею.

Крук нетерпляче поглядав на мене то одним, то другим оком, простягав голову, привідкривши дзьоб і на мене накотила хвиля панічного страху.

Бабця злегка підштовхнула мене і я пішла до птаха, простягаючи перед собою руку з хлібом.

Крук дивився на хліб, знов повернувши голову на бік, перевів погляд на мене, а тоді несподівано дзьобнув мене в руку. Сильно, пробивши шкіру, до крові.

Хліб випав, а я не відчула нічого, лише дивне оніміння. А тоді рука почала пульсувати, рана підпухла і потекла кров, а під шкірою повільно проступав малюнок пташки із розпростертими крилами.

Я зайшлась криком, крук голосно каркав, а бабця приклала до руки вологу тканину. За кілька хвилин біль минув і я здивовано дивилась на свою руку – ні рани, ні припухлості, лише чітка родимка у формі птаха, що летить.

- Я знала…

 

Мама побачила родимку того ж дня. Спочатку вона панічно намагалась відтерти її, наче то був бруд, а тоді почала кричати на мене:

- Я ж просила!.. Я заборонила!..

Вона навіть занесла руку для удару і я мимоволі зіщулилась, але удару не було.

- Вибач, я не хотіла…

Мама боялась мене. Мене! Семилітню дитину.

З того дня я почала мстити за кожну образу.

Щоб у тебе гуля на носі виросла! Щоб тебе пес покусав! Щоб ти на осу наступив! Щоб тобі язик спух!

Прості лякалки несподівано почали збуватись, діти уникали мене, батьки дивились косо.

Я не одразу зрозуміла, що відбувається, а потім увійшла в смак: відповісти «побажанням» на образу, знайти причіпку навіть у звичайній розмові, самій спровокувати сварку. Мене боялись і ненавиділи всі без винятку – і діти, і дорослі. Навіть кішки із шипінням втікали, а собаки шкірили зуби і з гарчанням повільно відступали від мене. Байдуже – я впивалась несподіваною владою і безкарністю.

Школа стала кошмаром. Я сиділа сама, вчителі не шпетили мене навіть за невивчені уроки, а мама надривно плакала у подушку кожного вечора.

Я залишилась сама. Абсолютно сама. Здавалось, люди не просто бояться, вони гидують навіть подивитись на мене. Я злякалась. Навколо мене утворилась порожнеча і вона поглинула мою браваду, відчуття переваги і почала поглинати мене. Я існувала лише для моїх батьків і себе самої. Всі інші дивились крізь мене і як би я не намагалась виправити ситуацію – нічого не виходило.

Коли мені було дванадцять, все почало налагоджуватись. Я намагалась контролювати свої думки, бажання, заганяла злість глибоко всередину і почала мріяти про нормальну дружбу.

Моя мрія збувалась. Один за одним, зі мною почали спілкуватись діти. Боязко, насторожено, але їм було цікаво – хто я. І цікавість перемогла.

У чотирнадцять я помітила, що подобаюсь хлопцеві, який жив на сусідній вулиці. Все частіше він проводжав мене додому після школи і мені було добре у його товаристві. Ми сміялись всю дорогу, піддражнювали одне одного і мені подобалось, що він ставиться до мене, як до старшої дівчини – не смикає за волосся, не задирає і не робить всіх тих дурниць, які роблять хлопці, щоб привернути увагу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍