Кейтрін Шкроб - Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб

— Господи, я вже маю лягати! Завтра ніяк не можна пропустити першу пару з методології! — повертаюсь до милого.

Він зсуває брови, дивиться на мене спантеличено.

— Якої ще методології? Олесю, ти давно закінчила університет, — спокійно пояснює.

— Ні-і… — відчуваю, що щось не так, але ніяк не второпаю що саме. — Я маю бути на парі. Це обов’язково. Розумієш?

Вигляд мого коханого дає зрозуміти, що нічого він не розуміє. Дивиться на мене, немов говорю повнісіньку маячню.

Але ж… Я ще не закінчила університет…

Від розгублення поглядом проходжусь світлою вітальнею у стилі “прованс”, заглядаю до дитини, що вже міцно спить, оглядаю свого чоловіка, а тоді знову повертаюсь до годинника. Золотом тиснені цифри починають роз’їжджатись перед очима, немов хтось в прямому сенсі розриває цю реальність. 

Лякаюсь, не розуміючи, що відбувається. Затамовую подих.  І тільки-но хочу про дивину розповісти йому... Кому йому? Це мій чоловік? Я навіть не знаю, як його звати… 

Раптом прокидаюся в занедбаній кімнатці, де подруга Ася, на килимку між нашими ліжками, збирає картинку з пазлів. Вони, як завжди, розкидані всією кімнатою.

— Ти чого таке розтріпане встало? — хихоче подруга. — Олесю, тебе наче якийсь дементор поцілував.

Мимовільно пригладжую волосся, оглядаючи добре знайому кімнату нашої з Асею однокімнатної, винайманої на період навчання, квартири. Після цього кінчиками пальців торкаюся губ.

— Не дементор… — промовляю, згадуючи чоловіка, який ще мить тому цілував мене в губи, змушуючи шаленіти від цього доторку й того стану абсолютного щастя.

— А хто? — й надалі сміється Ася. — Твін Макс? Тоді чому маєш такий розкуйовджений вигляд? Хах! Не настільки твій суджений страшний! Досить таки гарненький, — грає бровами.

Підіймаюся на ноги, щоб остаточно прокинутись. Сон і реальність досі не розділилися, тому намагаюсь второпати, що правда, а що мої нічні фантазії. У цей час нюхом вловлюю запах м’яти, яку Ася сушить під вікном — і це наче допомагає згадати, що живу тут, у цій квартирі, зі своєю подругою, з якою здобуваємо освіту вчителя. Отже, університет таки був… А ще Ася згадала Макса — це мій хлопець, з яким зустрічаюся два місяці. Значить, той чоловік не існує, як і маля. Це не моя родина! Усвідомлення цього ошелешує й засмучує настільки, що починаю задихатися. Впираюся поглядом в одну точку й довго слухаю власне дихання. 

Їх не існує…

— Олесю! — крик подруги повертає до реальності.

І хоч насправді нічого лихого не сталося, і хоч розумію, що це був один з десятків снів, які за життя бачимо вночі, все ж огортає смуток, немов з мене дійсно висмоктали все тепло. При цьому свій стан зовсім не зрозумію. Почуваюся, наче втратила щось рідне, серцю дороге. Від цього накочуються сльози — а це таки геть абсурдно! І щоб взяти себе в руки, біжу до умивальника й, набравши у жменю крижаної води, вмиваюся.

Піднімаю голову. У відображенні дзеркала світло-сірий колір очей лише утворює два тонких кільця, оскільки завдяки гормонам стресу — адреналіну та кортизолу — зіниці досить розширені. Обличчя виглядає блідим. Світло-русяве волосся заплутане більше, ніж завжди після сну. Зараз навіть до попереку не дістає, тому машинально беру гребінець з полиці й, розчісуючи переднє пасмо, повертаюсь в кімнату.

Сідаю на ліжко під пильним поглядом Асі, що дивиться на мене, немов на якусь навіжену, й, надалі вправляючись з гребінцем, пояснюю:

— Мені наснився реалістичний сон. У ньому все наче дійсно існувало. Я навіть подробиці пам'ятаю. Уявляєш?

— То й що?

— Ні, ти не розумієш, — зароджується роздратування. Не знаю, як передати словами, наскільки все було живим. — От хіба у сні можливо відчувати запахи? — згадую ту мить, коли цілувала маля, а тоді притискалась до чоловіка — й від насолоди мружуся. — І взагалі, хіба буває, що у тих ефемерних сценах все піддається логіці?

— Звісно, буває! Олесю, ти справді дивно поводишся. Заспокойся зі своїм сном. Он, — киває до своїх напівсухих рослин, — м’яти понюхай. Бо якщо отака розсіяна з’явишся на методології, Мефодіївна  з тебе всіх бісів особисто виганятиме.

От в цьому я не сумніваюсь, бо знаю, яка наша викладачка здібна. Тому руки, немов автономні, починають збирати мене на першу пару. Але навіть в університеті, на парі пихатої викладачки, що нагадує лиху феєчку хресну зі “Шреку”, не вдається забути про своє сновидіння, яке швидкоплинними кадрами знову й знову прокручується в пам’яті, нагадуючи, як неймовірно почувалась у тому альтернативному житті, як милувалась малюком і обожнювала свого чоловіка. 

А я, між іншим, про створення родини завзято ніколи не роздумувала. По-перше, мені всього двадцять один. Останнього вагону навіть ще не видно. По-друге, спочатку планую закінчити навчання. Рік залишився. Окрім того, немає гідного кандидата, який запропонував би руку й серце. А з Максом лише два місяці зустрічаюсь. От й не було ще приводу мріяти вийти заміж. А тепер щиро жадаю, аби все зі сновидіння стало реальністю, бо чим більше згадую ту сімейну ідилію й трепет у грудях від присутності двох рідних для мене людей, тим більше впевнююсь, що саме цього потребую для щастя.