Орест Сонечко - У пошуках спадщни, Орест Сонечко

***

– Знову вона зі своїми милими кличками. Набридла…, сказала Лисиця.

– Вона замовниця, тож не бурчи. Виконаємо її завдання та більше ніколи не побачимося, – заспокоїв її Вовк.

– Маєш рацію, але це все ще мене дратує.

Вовк та Лисиця готувалися до нічної вилазки. Вони не вперше працювали над подібними завданнями, тому змогли зарекомендувати себе, як фахівців. Їм передалися найкращі тваринні гени від їхніх тотемних звірів. Прекрасний слух та нюх користувалися популярністю серед злодюжок. Чудово складений та сильний Вовк був вдалою парою для прудкої та гнучкої Лисиці. Вони були, як з казки, братик вовчик та лисичка сестричка. Ці імена зробили їм популярність. Вони насправді були ріднею, хоч і трохи дальшими родичами, ніж брат та сестра. 

– Сподіваюся, ти запам’ятала наш план?

– Так…

– Варто повторити.

– Агх, – здавлено гаркнула вона. Колись твоя дотошність мене доконає.

– Отже, як тільки ми піднімемося на дах, то ти одразу…

***

Весна була в розпалі. Цвіт вишні, що майорів навколо, ласкаво щипав ніс своїм терпким ароматом. Рвучкий та шовковистий вітер гуляв довкола, приносячи з собою дивовижні запахи. Качечки, які нещодавно вивели потомство, пропливали серенадою звивостою річкою.

“Люблю весну. Така приємна та свіжа пора.”

Через декілька кроків уже бовванів музей, де працювала Фаніру. Він поєднував у собі здобутки сучасності та давній лоск. Старовинні арки та колони були зроблені з найновіших матеріалів. Їх доповнювали гігантські голограми, що снували по периметру, демонструючи різні віхи історії. 

– Мадмуазель Фаніро, рада бачити!

– Я вас також щаслива вітати, пані Крушельницька. 

“Потрібно тікати, а то вона зараз почне свою оперу…”

Дівчина-змія не любила голосних звуків. Надто грубо їх сприймало її чуття. Про оперу дівчина взагалі мовчала. Однак ображати експонат було нерезонно. 

“Потім ще розповість іншим– і на мене всією ватагою налетять бояри з мечами…”, – жартівливий спогад визирнув з підвалин мозку. 

“Бідна міс Яріма. Ще досі не можу забути, як на неї налетіло монголо-татарське іго. Сподіваюся, що сьогодні не буде багато людей.”

Проте їй залишилося лише вірити, адже відвідувачів було достатньо. Навіть багато… Дуже. Кожного року з інших планет зліталося безліч шкільних-кораблів, які вміщували в собі сотні дітей. Відвідування музейних виставок інших народів було важливою частиною культурної програми. Особливо до Львова любили прибувати учні з Польщі та Австрії. Як-не-як це місто час від часу знаходилося під прапором цих держав. 

– Ти що жартуєш?

– Ні, я цілком серйозний.

Босс Фаніру містер Гело, чоловік-цап, був ще тою скалкою в… пальці. Він полюбляв робити неочікувані зміни та завжди розширювати програму, що пропонував їх музей. Інколи не тільки дівчині, а й іншим працівникам було складно прослідкувати за рухом його думок. 

– Тобто ви хочете сказати, що в день щорічної культурної виставки є школи, які попрохали нас провести загальну лекцію з історії планети?

– Так, – сказав він, наче в цьому не було нічого дивного. – Нам кажуть– ми робимо. От і все.

– Чому тоді я?

– Бо ти прийшла найпізніше. 

– …, – прозвучало мовчання, яке сказало набагато більше ніж будь-які слова. – Тоді хто забрав мої групи? Якщо не помиляюся, мене попереджали про чотири екскурсії.

– Так, все вірно. Їх забрала міс Неятта.

“Ох ця бджола ненаситна! Чому їй не сидиться у своєму Вулику?!…”

Поблизу Львова знаходився так званий Вулик– конгломерації міст. Подібні йому рясніли всіма материками. Зазвичай там проживали люди з генами комах. Він був найдоступнішим. Однак це не означало хорошу якість. На початку зародження ери людинозвірів поєднання генів несло за собою часом неприємні наслідки. Якщо з мисливськими інстинктами хижаків чи частою потребою у воді морських можна було впоратися, то з гучним дзижчанням комах– аж ніяк. Це стало складним завданням для квантової біології, адже найбільше проблем було з генами комах. Будинки, де збиралися сотні таких людей, просто перетворювалися у двигун вічної звукової активності. Тому згодом людинокомахи почали переселятися в інші куточки. Так і виникли Вулики. Хоча зараз проблему з цими надокучливи генами вирішено на атомному рівні, стереотипи залишилися. 

– Чомусь я не здивована. 

– Якщо в тебе все, то можеш починати. Одна з груп скоро навідається до нас. 

***

Лисиця повільно та задумливо міряла кімнату кроками. Вона вишукувала, куди б застрибнути, щоб розім’ятися. Вже намітивши траєкторію, розігналася та поставила першу ногу на перекладину. Другу закинула вище, відштовхнулася та підстрибнула до неї. Не встигнула перевести подих, як розгойдалася та, зробивши коло в повітрі, приземлилася на дерев’яну височину. 

Вирішила не зупинятися та попрямувала далі. Змінювала ноги одну за одною, поки пробігала по тонкій балці. Попереду стовбур. З ним варто щось зробити. Минулого разу вона просто оминула його, а цього разу варто змінити стратегію. Кроки стали ширшими, а рухи розмашистими. Груди здіймалися від глибоких вдихів та видихів. Ось вона вже поблизу стовбура, схопила його правою рукою. Тіло слідувало інерції та оминуло перешкоду, повертаючи дівчину назад. 

Наступними були декілька безупинних ударів, що серією покривали вдаваного супротивника. Спочатку правою, потім лівою, а далі удар ногою. Розвернулася навколо своєї осі– збила з ніг. Не вдалося. Оминула ворога зліва, дезорієнтувала хвостом та знову вдарила ногою, але тепер– знизу. Успішно. Впав на колоду– приставила енергетичний клинок до горла. Перемога. 

– Вдала стратегія до одного моменту.

Дівчина почала спускатися згори, важко дихаючи.