Орест Сонечко - У пошуках спадщни, Орест Сонечко

– А у вас є якісь слабкості? – поцікавився Нябо. 

Фаніру була здивована запитанням. Вона спокійно та, наче хижачка, підійшла до нього. Сіла навпочіпки та подивилася своїми зеленими зміїними очима в душу. 

– Ні-сс-с, – засичала роздвоєним язиком. 

Переляканий Хлопець ледве не впав. Дівчина-змія рушила назад, додаючи:

– З розвитком технологій вчені спромоглися вивести тваринні особливості з тіл людей. Ті, хто бажав цього, робили вживлення антигенів. Інші залишали, як є. Тому на вулиці ви зможете зустріти цілком подібних до вас, або ж навпаки до мене. 

Фаніру завершила свою екскурсію, показавши ще з десяток стендів, де розкривала тонкощі історії. Вони зупинилися посередині музею, поблизу писанки “Галичина”. Це було наче навмисно, адже дівчина дуже бажала потрапити до неї.

– У нас є ще одне маленьке прохання, – звернулася до екскурсоводки вчителька.

Вона задумливо повернула голову до жінки.

– Можете показати нам її ближче. Я розумію, що це не входить у пакет, але мені так цікаво, – очі француженки засяяли вогнями, захопленими дивовижою. 

“Супер!”

***

Лисиця сиділа на даху будинку разом зі своєю нападницею. Живіт ще досі болів, але пакет з льодом рятував ситуацію. Хортиця міряла кроками нерівну поверхню черепиці та час від час поглядала на свій діамант, який так довго намагалася схопити. 

– А ти не змінюєшся, – кинула поліцейська.

Вона мовчала.

– Раз ти почала таку “діяльність”, то май совість і покращуй свої навички. Не розумію, як твої м’язи ще досі не позбавилися цієї пам’яті про танцювальні класи. 

Лисиця лише злісно поглядала в бік давньої знайомої, а непрохані образи минулого літали навколо, мурдуючи душу.

– Граєш у мале дитя? Гаразд. Наступного разу я обов’язково відведу до відділку, тоді вже буде пізно до забав.

– Ти можеш мене не вчити. Ти вперше спіймала мене…

Хортиця поглянула в очі дівчині. У грудях Лисиці неприємно защемило.

“Невже…”.

– Цього більше не повториться. Не хочу тебе бачити!

– Стій. Не все так погано. Я лише декілька разів тебе ледве не спіймала, – вона різко замовчала, розуміючи, що робить тільки гірше.

– Я так і знала. Ти завжди мене вчила. Що в садку, що в школі, що в академії… Та годі! Навіть тут…, – Лисиця різко розвернулася на підборах та пішла геть.

Її рука опинилася на кайданах рук давньої подруги. Блакитні очі сяяли осінніми зливами, а руки здригалися від перших морозів. 

– Можливо, ти повернешся? – просте, але таке вагоме бажання грало струнами її душі.

– Ні.

– Ти ж розумієш, що корупція повністю не зникне. Життя ставатиме краще, але постійно будуть ті, хто страждатиме. Така ціна свободи. 

– Або рівність, або свобода…, – вторила собі Лисиця давніми спогадами.

– Так…, – Хортиця знову звернула своє благання у її очі. 

У серці защемило. Як вона не хотіла повертатися туди думками, адже с…

– Пробач, але мені потрібно йти, – вона вийняла свою руку з кайданів минулого та пішла далі. 

– Я б на твоєму місці була обережною. Цей Скарабей доніс на вас манівцями. Мабуть, перейшли дорогу зі замовленням. 

Лисиця вже хотіла подякувати, проте, коли повернула голову, помітила, що дівчина зникла. 

Прогулялася кварталом декілька разів та врешті прийшла назад. Вовк спокійно складав припаси по місцях. Його людське вухо непомітно здригнулося, коли дівчина увійшла в приміщення. 

– Ти довго.

– Никилу зустріла… І так я впевнена: ти знаєш про те, що вона не вперше мене ловить. Це якась домовленість між вами?

– Вона просила доглянути за тобою.

– Я не кактус, щоб зі мною няньчитися. Яким чином вона взагалі погодилася на це? Ти ж грабіжник?

– Ну… ти ніколи не питала для кого ми крадемо. 

– Тобто? 

– Усі наші замовлення йдуть офіційно від поліції.

– Що?! То ми агенти під прикриттям! – дівчина почала лупасити грушу для биття.

– Так.

Їй хотілося вити та зруйнувати все від сьогоднішніх потрясінь, але вечірня робота не дозволяла цього зробити. За час практики вона зрозуміла одне: втратиш контроль раз– все піде нанівець Тому всю злість направила на бездушний об’єкт.

– Той відділ, про який дізналася ти, знаходиться в іншому районі. Цей чистий. Особисто перевіряв, – наче заспокоював її.  

“Смішно. І навіщо йому це було потрібно?”

– То виходить, що я навіть не покидала роботу в поліції… Клятий світ! 

***

Вона тримала в руках те, що так давно бажала. Долоні горіли пекельним полум’ям, а подих затамувався на довгі секунди, що неслися, як мед з ложки. Писанка грайливо миготіла десятками барв, привертаючи погляд до себе. 

– Цей витвір мистецтва був створений першою комахолюдиною. Гораримд став дитиною в сім’ї переселенців на нову планету. Його батьки не були багатими, але зуміли потрапити за програмою допомоги бідним у новий дім. Звичайно, далі їх не підтримували. Тому ген богомола був єдиним виходом, – наче заворожена, Фаніру розповідала завчену програму.

Цього разу у її словах не було чутно сухого викладацького тону, а лише захоплення. Їй хотілося поділитися цією інформацією. 

– Батьки любили своє чадо. Вони навмисно переїхали подалі від міста через стереотипи мешканців щодо комахолюдей. Гораримд ріс та дорослішав. У нього з’явився талант до мистецтва. Він створював дивовижні витвори з простих речей, – вона крутила писанку на всі триста шістдесят градусів навіть не для того, щоб показати навколишнім, а щоб самій насолодитися. 

– Згодом він знайшов своє кохання. Це була дівчина-змія. Проте її сім’я була проти. Вони вважали його другим сортом. Закохані намагалися підтримувати зв'язок, але згодом все трупішає. Тому сильна мотузка, що тримала їх разом, під плином часу втратила свою силу. Ця писанка стала символом кохання, єднання і надбанням Галичини.