Агата Крісті - Випробування невинуватістю

– Ні, – відповів Калґарі. – Не повернуся. (Якими пророчими були ці слова!)

Він розрахувався, а потім запитав:

– Ви часом не знаєте будинку із назвою Сонячний Ріг?

Старий одразу ж пожвавився. У його очах спалахнули вогники цікавості.

– Чому ж, знаю. Он там, праворуч від вас, проступає за деревами. Підніміться вздовж пагорба та зверніть праворуч, а потім новою дорогою повз забудови. Цей будинок аж наприкінці.

– Дякую.

– Ви сказали Сонячний Ріг? Де місіс Арґайл…

– Так, так… – перервав його Калґарі. Він не хотів це обговорювати. – Сонячний Ріг.

Ледача й досить особлива посмішка викривила губи поромника, раптом роблячи його схожим на древнього хитрого фавна.

– То вона називала так той будинок під час війни. Це був новий будинок, щойно зведений, і ще не мав назви. Але земля, на якій він стояв, лісовий виступ – Гадючий Ріг, отак! Але Гадючий Ріг не подобався їй, не для назви будинку. Сонячний Ріг – от як назвала. А ми всі тут називаємо його Гадючий Ріг.

Калґарі швидко подякував, попрощався і почав підніматися пагорбом. І хоч здавалося, що нікого немає, він відчував, як на нього зиркають із вікон невидимі очі тих, хто добре знає, куди він іде, хто перемовляється поміж себе: «Він іде до Гадючого Рогу…»

Гадючий Ріг. Якою слушною була ця назва!

Нехай спізнає, що гадючі зуби – це менший страх…[2]

Він швидко опанував свої думки. Треба зібратися і зосередитися на тому, що він мусить сказати…

II

Калґарі підійшов до кінця нової дороги, з гарними будинками по обидва боки, до кожного з яких прилягав невеликий садочок, площею одна восьма акра, де росли альпійські рослини, хризантеми, троянди, шавлії, герані – залежно від уподобань власників.

Наприкінці дороги була брама з написом готичними літерами «СОНЯЧНИЙ РІГ». Він відчинив її та попрямував коротким заїздом. Перед ним стояв будинок – сучасний, міцний, безликий будинок із похилим дахом і верандою. Він міг стояти в будь-якому пристойному передмісті чи житловому мікрорайоні. На думку Калґарі, будинок не відповідав панорамі. Бо панорама вражала. Річка в цьому місці різко вигиналася, майже розвертаючись у протилежний бік (на іншому її березі височіли вкриті лісом пагорби), а вище за течією ліворуч знову повертала, звіддаля відкриваючи огляду луки та сади.

Калґарі якусь мить милувався річкою. «Тут годилося б звести замок, – міркував він, – неймовірний, смішний казковий замок! Такі, які роблять із пряників і покривають глазур’ю». Натомість тут був гарний смак, поміркованість, стриманість, купа грошей і абсолютна відсутність уяви.

Звісно, Арґайлів у цьому не звинуватиш. Вони не будували будинок, а просто купили його. Одначе вони, хтось із них (місіс Арґайл?), його вибирали…

Він сказав собі: «Далі відкладати не можна…» – і натиснув на ґудзик електричного дзвінка біля дверей.

Стояв і чекав. Трохи почекавши задля годиться, натиснув дзвоник знову.

Кроків за дверима не почув – вони відчинилися раптово.

Здивований, відступив назад. Через розбуркану уяву йому здалося, що перед ним постала, перегородивши шлях, сама Трагедія. Молода особа, та в її юності була гіркота, що складала суть трагедії. «Трагічна Маска, – подумалось йому, – це завжди маска юності… Безпомічність, відчуття приреченості, наближення фатуму… з майбутнього…»

Опанувавши себе, спробував знайти пояснення своєму враженню. Ірландський тип: темно-сині очі, глибокі тіні довкола них, грива чорного волосся, похмурі риси обличчя…

Дівчина стояла – молода, насторожена й ворожа.

– Так? Що вам потрібно?

Він звично відповів.

– Містер Арґайл удома?

– Так. Але він нікого не приймає. Тобто людей, із якими він не знайомий. Він же з вами не знайомий, чи не так?

– Ні. Він мене не знає, але…

Вона почала зачиняти двері.

– Краще напишіть…

– Даруйте, але я справді хочу зустрітися з ним. Ви міс Арґайл?

Вона неохоче підтвердила.

– Я Естер Арґайл. Але мій батько нікого не приймає, принаймні без попередньої домовленості. Будь ласка, краще напишіть йому.

– Я прибув здалеку… – Дівчина лишалася байдужою.

– Усі так кажуть. Але я думала, що це нарешті закінчилося, – сказала вона звинувачувальним тоном. – Ви репортер?

– Ні, ні, нічого подібного.

Вона зненацька глянула на нього так, наче не повірила його словам.

– Ну то що ви хочете?

Позаду неї, в задній частині холу, він помітив інше обличчя. Непоказне, простакувате обличчя. Можна було б порівняти його з млинцем – обличчя жінки середнього віку, з кучерявим, жовтувато-сивим волоссям, закрученим аж на маківці. Вона вичікувала, як невсипущий дракон.

– Міс Арґайл, це щодо вашого брата.

Естер Арґайл глибоко вдихнула. Із сумнівом промовила:

– Майкла?

– Ні, Джека.

Вона спалахнула:

– Я так і знала! Я знала, що ви прийшли через Джеко! Чому ви не дасте нам спокою? Усе скінчено, досить! Навіщо це продовжувати?

– Ніколи не можна сказати напевне, що щось скінчено.

– Але це скінчилося! Джеко мертвий. Чому ви втручаєтесь? Усе скінчилося. Якщо ви не журналіст, то, мабуть, лікар, або психолог, або ще хтось такий. Будь ласка, йдіть собі. Не турбуйте мого батька. Він зайнятий.

Вона взялася зачиняти двері. Калґарі поквапливо зробив те, із чого мав почати: він видобув із кишені листа й вручив його дівчині.

– У мене лист від містера Маршалла.

Дівчина сторопіла. Її пальці непевно схопили конверт. Вона розгублено перепитала:

– Від містера Маршалла… з Лондона?

До неї підійшла та жінка середнього віку, що вичікувала в закутку холу. Підозріло глипнула на Калґарі, і йому згадалися іноземні жіночі монастирі. Звісно, це ж обличчя черниці! Бракує лише білосніжного чепчика, чи як там його називають, чорної чернечої ряси та вуалі. Це обличчя не споглядальниці, а келійниці, що підозріло визирає крізь ледь відхилені важкі двері, перед тим як неохоче дозволити вам увійти та провести до монастирської приймальні чи абатиси.

– Ви від містера Маршалла? – запитала вона.

І це пролунало достоту як звинувачення.

Естер усе ще дивилася на конверт. Потім, без жодного слова, повернулася та побігла сходами.

Калґарі залишився на порозі під звинувачувальним і підозріливим поглядом келійниці-дракона.

Він хотів щось сказати, але не спромігся нічого вигадати. Тож завбачливо мовчав.

Невдовзі пролунав голос Естер – холодний і відсторонений.

– Батько говорить, щоб він зайшов.

Її сторожовий пес дещо неохоче відступив, одначе вираз підозри на обличчі не змінив. Калґарі пройшов повз, поклав капелюх на стілець і піднявся сходами до Естер, яка чекала на нього.

Його вразила стерильна, немов у дорогому санаторії, чистота будинку.

Він попрямував коридором за Естер і спустився трьома сходинками. Вона прочинила двері навстіж, жестом запросила його ввійти, зайшла за ним і зачинила двері.

То була