Стружик Лев - Іван Алкін, Стружик Лев

Розділ 2. Початок розслідування

Наступного ранку Алкін прибув до офісу Віктора Петрова, розташованого у сучасній будівлі в центрі міста. На вигляд офіс був таким же бездоганним, як і репутація бізнесмена: скляні стіни, дорогі меблі, блискуча підлога. Але він знав, що за цією поверхневою красою часто приховуються темні секрети.

— Хто ви? — запитала секретарка, побачивши, як він увійшов до приміщення.

— Детектив Іван Алкін, — відповів він, показуючи своє посвідчення. — Я розслідую справу про зникнення Віктора Петрова.

— Це страшна новина... — вона прикрила рот рукою. — Чим можу допомогти?

— Мені потрібен доступ до його кабінету. Це терміново.

Секретарка вагалася, але після кількох секунд мовчання, врешті-решт погодилася. Вона провела його до дверей, що вели у просторий кабінет Петрова. Там панувала ідеальна чистота, неначе власник офісу щойно залишив його і міг повернутися будь-якої миті.

— Якщо потрібна моя допомога, я буду за столом, — додала секретарка і пішла, залишивши Алкіна самого.

Алкін повільно підійшов до великого дубового стола в центрі кімнати. Його увагу привернула ретельно впорядкована робоча поверхня: жодного паперу поза місцем, все акуратно складено. Проте він знав, що ідеальна організація іноді означає бажання приховати сліди. Він почав оглядати стіл, рухаючи руками по поверхні, перевіряючи кожну шухляду. Усе здавалося звичайним, поки його рука не натрапила на незвичайний виступ. Це була маленька прихована панель.

— Цікаво, що ми тут маємо? — прошепотів він, натискаючи на неї.

Шухляда відкрилася, і на його очах відкрився прихований відсік. Усередині лежала тонка папка з грифом „Конфіденційно“. Алкін обережно взяв її і відкрив, присівши на найближчий стілець.

Його очі пробігалися сторінками документа, що містив звіти, таблиці та записки. На кожному кроці здавалося, що ці файли вели до величезної мережі корупції. Вони містили докази незаконних фінансових операцій, відмивання грошей і тісних зв’язків з відомим злочинним синдикатом. Петров явно наштовхнувся на щось велике, адже це було небезпечно.

„Якщо це стало причиною його зникнення, я на правильному шляху“, — подумав Алкін.

Він сфотографував кілька сторінок документів, а саму папку обережно повернув на місце. Це була гра в довгу, де поспішати було недоречно.

Ввечері, коли місто почало вкриватися тінями, Алкін стояв перед старим баром на околиці. Вивіска, з якої стерлася назва, мерехтіла останніми залишками неону. Всередині панувала напівтемрява. Дим сигарет огортав кожен куточок, а ледве чутна музика змішувалася з неголосними розмовами.

— Юрій тут? — запитав Алкін у бармена, кинувши купюру на стійку.

Бармен кивнув у кут, де сидів чоловік середнього віку, з неохайною бородою та вицвілою курткою.

Алкін підійшов до нього й сів, не чекаючи запрошення.

— Ти Алкін? — запитав Юрій, витягнувши цигарку з рота.

— Саме так, — відповів той. — Радий знайомству. Ти кажеш, що знаєш, що трапилося з Віктором Петровим?

Юрій поглянув навколо, наче перевіряючи, чи за ним не стежать. Потім нахилився ближче до Алкін.

— Твій бізнесмен зв’язався не з тими людьми, — сказав він тихо. — Він думав, що зможе обіграти синдикат, але ці хлопці не прощають таких спроб. Вони використовували його компанію як прикриття для перевезення нелегальних вантажів.

— Які саме вантажі? — перебив його Алкін.

— Зброя, наркотики... А часом і живий „товар“. — Юрій зітхнув, поглядаючи на бармена. — Петров зрозумів, у що він вплутався, і спробував вийти з гри. Погрожував здати їх поліції.

Алкін задумався:

— І що сталося далі?

Юрій подивився прямо йому в очі:

— Його схопили, щоб залякати. Але, якщо ти запитаєш мене, я думаю, що він знав, що це станеться. Він щось планував. Я чув, що він навіть залишив якісь докази про синдикат, але не знаю, де.

— Хто за цим стоїть? Хто їхній лідер? — наполягав Алкін.

Юрій лише посміхнувся й загасив цигарку.

— Це все, що я тобі скажу, — сказав він. — Далі розбирайся сам. Але будь обережним, Алкіне. Якщо вони дізнаються, що ти копаєш, тобі це може коштувати життя.

Алкін підвівся, залишаючи кілька купюр на столі.

— Ти мені допоміг більше, ніж думаєш, Юрію, — сказав він наостанок. — Якщо щось згадаєш, телефонуй.

Юрій нічого не відповів, а лише спостерігав, як Алкін виходить з бару.

На вулиці Алкін вдихнув свіже повітря, глибоко задумуючись. Перед ним була небезпечна гра, але він був готовий ризикнути. Якщо Петров потрапив у пастку цього синдикату, його потрібно було врятувати. І тепер у нього був перший слід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍