Ксандер Демір - Твоє ім'я, Ксандер Демір

— Я обожнюю твої детективи, — чесно сказав я, посміхнувшись.

— Я теж, — засміявся Артем, а потім знову зник серед нових гостей.

Насправді Даніель продовжив розповідати мені щось про своє, проте я мало, що зміг почути. Мій погляд швидко знайшов двері, які щойно відчинились. Інколи я кидав око на тих, хто заходить до нашої зали, але ніколи не був так нетерпляче налаштованим, щоб побачити, хто ж зараз зайде. А зараз було щось інакше. Щось дивне для мене. Мене ніби підмінили, і я був схожим на маленького хлопчика, який очікує якесь неймовірне диво. Ніби ось-ось щось станеться таке, що переверне мій світ.

До зали зайшов незнайомий для мене чоловік. Можливо навіть мого віку. Він був одягнутий у звичайну білу футболку та темні штани. Я бачив його вперше і не міг згадати, щоб ми колись зустрічалися. Проте це ще був не кінець сюрпризів цього вечора.

Слідом за ним зайшла дівчина. Знайома-незнайома мені дівчина. Її силует я впізнав би з мільйонів інших, хоча сумніваюся, що могли б бути інші, такі ж прекрасні, як вона. Її хода, її волосся, її руки, ноги — все це було мені знайоме до болю. Але найсильніше мене вразили її очі. Зелені з відтінками бурштину. Немов осінній ліс. Вони світилися неземним світлом, притягуючи мою увагу.

Я намагався відвести погляд, хоча навряд чи я справді старався. Її очі тримали мене, немов магніт. Її погляд був вбивчим для мене. Я відчував як кожна клітина в мені наповнюється загадковістю та якихось незрозумілих почуттів, що викликали в мені дивне хвилювання. А ще — шалене дежавю. І я дуже злякався. А вона, здається, ще більше злякалась.

17 РОКІВ ТОМУ

— Адаме, я тобі обіцяю, — радісно закричав новий знайомий, заскакуючи на стілець в авдиторії. — Тут твоє навчання буде зовсім інакшим!

— На скільки? — посміхнувся я, хитаючи головою.

— Бітлер, це столиця! —швидко зістрибнув на підлогу. — А я, Артем, покажу тобі як потрібно тут жити.

— Вірю, вірю.

— Взагалі, як ти опинився у нашому університеті? Ще й на другому курсі у твоєму віці?

— Я старший за тебе всього на три роки, Артеме, — сказав я, на що він закотив очі. — Отримав пропозицію продовжити навчання тут, тому і погодився. Це моя друга освіта. Не дивуйся так сильно, — відповів я, намагаючись приховати легке хвилювання. Я не дуже полюбляв нові знайомства. Та і взагалі розмова з людьми було щось з фантастики для мене.

— О, так ти ще заучка? — засміявся той. — Ти просто хочеш знімати фільми? Живеш марними надіями?

— Я просто цікавлюсь цим. Не хотів втрачати можливість навчитись чомусь новому.

— А пишеш щось своє? Чи тебе інакші шляхи цікавлять?

— Я пишу книги, якісь вірші, щось такого типу, — поправив свій годинник на правому зап’ясті. — Хто його знає, можливо колись зніму за ними свої фільми.

— Це круто. Я теж таким цікавлюсь, — цілком спокійно сказав Артем, але це викликало у мене неабияке здивування. — Я цікавлюсь детективами, трилерами різними. Це викликає у мене бажання жити, створюючи свої теорії, світи.

Я продовжував слухати всі його ідеї та те, як сильно він обожнює те, чим займається. Я б ніколи не подумав, що цей непосидючий хлопець так захоплюється книгами! Та ще й пиши твори сам!

Його очі сяяли, коли він розповідав про улюблені твори та авторів, і я помічав, як його ентузіазм буквально заряджає простір навколо нас. І з кожною секундою нашого знайомства він відкривався мені дедалі більше. Його захоплення виявилися набагато глибшими, ніж я міг уявити. Він говорив про книги з такою пристрастю, що мені здавалося, наче він перенісся у вигаданий світ своїх улюблених героїв.

— А ти, який жанр обрав для себе? — запитав він, повертаючись до реальності.

— Напевно, романи.

— Романи? — ледь не закричав він. — Знову ці шмарклі. Але я здивований, Адаме. Щиро.

Аудиторія поступово наповнювалася новими розмовами, сміхом та знайомствами. Насправді мені самому було трохи дивно починати навчання у невідомому для мене місці. Втім, брат вірить у мене, і це дає мені надію. Його підтримка завжди була для мене важливою, і зараз, коли я стою на порозі нового етапу свого життя, я відчуваю його віру, як свій власний компас.

Нові обличчя, нові голоси, нові можливості — все це створювало особливу атмосферу в аудиторії. Я помічав, як люди навколо швидко знаходили спільну мову, обговорювали свої очікування і ділилися переживаннями. Я навіть почав забувати про власні страхи перед новими людьми. Адже їх енергетика, а особливо Артем — підтримували мене, навіть не знаючи про мене нічого.

Через декілька хвилин мала початись перша лекція з акторського мистецтва. Чесно, я не знаю, навіщо майбутнім режисерам потрібно акторство, однак так, погоджуюсь, принаймні базу ми маємо знати.

— Чому так багато людей прийшло? — запитав я, оглядаючи авдиторію. — Хіба нас так багато на курсі?

— Тут не лише наш курс, а ще безлічі кого, — спокійно сказав Артем, відкладаючи телефон убік. — Це вибіркова дисципліна для деяких, тому не дивуйся.

— Не думав, що буде дійсно так багато людей. У нас в…

І здається, я забув про все. Абсолютно про все. Моє життя немов поділилось на «до» та «після». Клянусь, час ніби завмер, чи принаймні сповільнився у сотні разів.

Мій погляд одразу застиг на дверях, що щойно відчинилися. Але таке відчуття, немов я не бачив нічого, окрім цього погляду. Її очі, як дві смарагдові зірки, немов дивилися мені в душу. Здавалося, що вони знайшли все те, що ніхто не міг до неї. Вони розкрили ті приховані куточки мого серця, про які я сам не знав. І я впевнений, що і після — ніхто не зможе!

Цей момент був настільки сильним, що всі інші звуки й образи розчинилися у повітрі. Її погляд пронизував мене, немов магніт, притягував і не відпускав. Я відчував, як моя свідомість наповнюється її присутністю, витісняючи всі інші думки. Все, що мало значення до цього моменту, стало неважливим. Тепер існувала тільки ця брюнетка і цей чарівний зв'язок, що виник між нами.