Соломія Лісневська - Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська

Розділ 1

Перші промені ранкового сонця, немов золоті нитки, пробивалися крізь напівпрозорі фіранки й освітлювали нашу спальню. Я прокинулася від цього ніжного дотику. Акуратно вибралася з ліжка, намагаючись не потривожити Ігоря, який мирно спав поруч. Моє серце наповнилося вже звичним трепетом, коли я глянула на нього. Незважаючи на роки, що минули, Ігор залишався таким же привабливим і сильним, як у дні нашої молодості. Його накачане, міцне тіло завжди захоплювало мене своєю міццю, рельєфами, кубиками на животі, а зморшки біля очей тільки додавали йому шарму. Вони були в нього завжди. Коли я закохалася в нього вони теж були. Я пам'ятаю сказала тоді своїй подрузі Наталці "я побачила ці зморшки і втратила голову... з глузду з'їхати, у мене мурашки по тілу". 

Підходячи до дзеркала, я подивилася на своє відображення. Світле пшеничне волосся злегка розпатлане після сну, а блакитні очі світилися від щастя. У свої сорок два роки я мала звичайнісіньку зовнішність, кілька зайвих кілограмів, які набрала після народження нашої молодшої доньки так і не хотіли йти. Я з ними змирилася, крім того, деякі місця теж округлилися і груди, і стегна. Ігор говорив, що йому подобається. 

Тиша поступово наповнювалася звуками будинку, що прокидається. За вікном чулося щебетання птахів, яке гармонійно перепліталося з далеким гулом міста. Тихо вийшла зі спальні, насолоджуючись кожним кроком по м'якому килиму, і попрямувала на кухню, щоб приготувати сніданок для своєї родини. На кухні я почувалася особливо затишно і спокійно. Увімкнула кавоварку, і аромат свіжомеленої кави миттєво заповнив приміщення. Почала готувати оладки, згадуючи, як ми з Ігорем сміялися над першими невдалими спробами, коли тільки починали жити разом. Свекруха навчила мене двох видів оладок, але в мене виходив тільки один - на дріжджах. Тепер ці оладки стали справжнім символом нашої ранкової рутини у вихідні. Сім'я любила, коли я пекла їх і подавала до столу зі згущеним молоком або варенням. 

Обожнюю ці ранкові моменти, коли можу трохи побути наодинці зі своїми думками, поки дім ще спить. Моє серце переповнене любов'ю і вдячністю за все, що в нас є. Не так швидко нам це дісталося. Були роки, коли ми економили, виплачували кредити, урізали себе багато в чому. Потім Ігор відкрив своє підприємство з продажу полікарбонату, а я... я почала малювати свої перші начерки одягу. Точніше, я їх малювала давно. З самого дитинства. Уперше запропонувала свої послуги модельєра одному ательє, коли в нас народилася старша донька. Відтоді я була хвора на своє хобі. Вдень працювала, вночі малювала. Потім через багато років Ігор сказав мені, що пора брати за це гроші. І ...мені почали платити. Років за п'ять мої доходи були доволі хорошими. І ми вирішили втілити свою мрію - побудувати будинок. Ми купили ділянку за містом. Я сама створила проєкт нашого будинку, сама продумала планування і дизайн. Через три роки ми переїхали у власне житло. Ще роки два доробляли ремонт. І тепер щоранку я заново усвідомлюю, наскільки щаслива бути дружиною Ігоря, матір'ю наших прекрасних дітей і просто жінкою, яка знайшла своє щастя.Хотілося б ще сина... Дуже хотілося б. Але не виходило. А тепер думаю вже пізно. 

Іноді я прокидалася і думала про те, що все занадто добре... як можна бути настільки щасливою. 

Сьогодні особливо приємно усвідомлювати, що наше життя склалося. Занурена у свої думки, навіть не помітила, як на кухні з'явився Ігор. Його тихі кроки і тепло обіймів повернули мене в реальність. 

- Доброго ранку, моя кохана, - прошепотів він, цілуючи мене в шию. Його голос такий самий низькуватий, заворожуючий, як і двадцять п'ять років тому. У цей момент на кухню вбігла Валентина, наша старша донька, з бадьорим привітанням: 

- Доброго ранку, мамо! Доброго ранку, тату!

Валя красуня, гордість наша, вже другий рік навчається в універі на хореографа. За нею примчали середня донька і молодша, Аня й Оля, які принесли із собою галас і веселощі. Вони навперебій про щось сперечалися. Ані шістнадцять, а Осьці шість. 

- Аня, Ося, сідайте, сніданок майже готовий! - сказала я, розливаючи всім чай. Дівчата з радістю займали свої місця за столом, продовжуючи жваво обговорювати щось своє. Я спостерігала за ними, відчуваючи ось цю щемливу материнську ніжність. Так... Оля (Ося) повинна була народитися хлопчиком, і ми з Ігорем чекали саме хлопчика, але народилася наша дівчинка. І коли я її побачила, я моментально закохалася і більше не уявляла на її місці ніяких хлопчиків. 

Бачу, як Валя енергійно розповідає сестрам про якусь подію, розмахуючи руками і сміючись. Аня й Ося уважно слухають, періодично вставляючи свої коментарі, і вся ця картина наповнює мене радістю. Я не могла втриматися від посмішки, слухаючи їхні розмови і сміх.

- Мам, ти не повіриш, але вчора ми з дівчатами зустріли нашого старого вчителя фізкультури! Він навіть нас упізнав! - збуджено розповідала Валентина, її очі горіли від хвилювання.

- Правда?! - відповіла я, розливаючи чай у чашки. - І як він поживає?

- О, він має такий самий вигляд, як і раніше, тільки трохи сивіший! - сміялася Аня.

- І все такий же козел! - додала Валя. 

Ми розреготалися. Усередині защеміло від цього всепоглинаючого відчуття щастя. 

- Мамо, я так і не познайомила тебе з Катею. Моєю подругою з універу. Можна я запрошу її до нас днями і залишитися на ніч? 

Мій погляд зустрівся з Ігорем. Він злегка кивнув. Ми завжди були командою, навіть коли наші думки не збігалися.

- Звісно, нехай приїжджає, - мені не заважало, коли до дівчаток приходили подруги. Я більше не любила коли вони в когось ночують. 

Аня й Ося почали люто сперечатися про останній оладок, і я не могла втриматися від сміху. 

- Дівчата, не сваріться, я його зараз поріжу навпіл, - сказала я, розрізаючи велику оладку і подаючи їм на тарілки. Мені б їхні проблеми. Оладдю не поділили. 

- У мене найчудовіші батьки, - сказала Валентина, дивлячись на нас з Ігорем. Приємно, чорт забирай. Від дітей не так уже й часто таке почуєш, але мої дівчата не скупилися на ласкаві слова. Моє власне життя було досить важким. Натягнуті стосунки з батьком, дуже близькі з мамою. Але матусі вже шість років як не стало. І мій світ ніколи вже не буде колишнім без неї. Батько помер за рік до неї... Він був токсичною, тиранічною людиною, яка неабияк псувала мені дитинство і юність. Можливо, він був однією з причин, через яку я так рано вийшла за Ігоря. Найжахливіше, чого я боялася, - це стати таким же, як він. Кажуть, треба прощати і відпускати. Це складно... Але вже через сім років після його смерті я поступово починаю згадувати не тільки погане. Але коли йду на цвинтар, завжди кажу "поїхали провідаємо маму"... Хоча його поховано з нею в одній могилі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍