Олександр Гулій - The misterious ten. Шабаш в психлікарні, Олександр Гулій

– Вітаю! Я Марк, ваш гід на сьогодні. Перепрошую за очікування, я займався останніми приготуваннями для нашої екскурсії. Наприкінці нашої прогулянки цією лікарнею шляхом жеребкування я оберу двох з вас для участі у спеціальній бонусній прогулянці!

– У турі не було мови про бонусні прогулянки, – сказав Андрій. Гід йому не сподобався від слова зовсім. Було у ньому щось ненормальне, моторошне. Щось схоже він відчував у пам’ятну ніч битви між двома босорками. Тоді від суперниці Євдокії йшла якась така ж неприємна енергія. Немов віяло з відкритої могили.

– Це подарунок агенції на честь Хелловіну, не переймайтеся, – безтурботно махнув рукою Марк, але Андрій відчув як його цупкий погляд впивається йому голкою у голову. – Невелика прогулянка секретною локацією, вам сподобається… Якщо виграєте жеребкування, звісно.

– О, було б класно виграти, як гадаєш? – пошепки спитала Настя, якій гід здався ідеально підібраним для такої екскурсії.

– Не знаю, щось мене турбує, – так само тихо відповів Андрій, спостерігаючи, як Марк запрошує групу заходити у головний корпус лікарні.

– Ти себе накручуєш. Ми приїхали відпочити та розважитись, не забивай собі голову химерними сумнівами з чортзна-якого приводу.

Екскурсія пройшла приблизно так, як і уявляв Андрій, просто і без усілякої фантастики. Марк провів їх по всім дозволеним локаціям лікарні, розповідаючи плюс мінус те ж саме, що і статті в інтернеті, тільки у більш розширеному варіанті. Він згадав кілька невідомих широкому колу фактів і моторошних історій, але всі вони блідли на фоні незрозумілої та чимраз більшої з кожною хвилиною відрази, яку відчував до екскурсовода Андрій. Не дивлячись на те, що екскурсія зайняла не так багато часу, коли вони виходили з лікарні, на вулиці вже панували густі сутінки. Вийшовши на подвір’я та зібравши групу навколо себе Марк, неприємно посміхаючись запропонував всім потягнути жеребкувальні палички з мішечка, який він невловним рухом дістав десь з глибини пальто.

Один за одним учасники туру тягнули палички й розчаровано видихали, витягуючи довгу. Коли всі туристи окрім Андрія і Насті витягнули довгі, хлопець на мить подумав, що невдачі від прокльону босорки знов до нього повернулись. Перемога у жеребкуванні справила фурор тільки на дівчину, яка радісно улюлюкнула, витягаючи останню у мішечку й очікувано коротку паличку разом з хлопцем.

– Вітаю вас, друзі, ви стали учасниками бонусного туру від наших організаторів! – вдоволено констатував Марк, збираючи палички та ховаючи їх разом з мішечком кудись у внутрішні кишені пальто. Хоча Андрію здалося, що ледве рука гіда торкнулася тканини, мішечок ніби розчинився у повітрі. – Ви зможете пройти незабутню подорож по найтаємничішим місцям лікарні та відчути незабутні емоції, які бувають лише у ніч духів!

– А скільки буде йти ця частина екскурсії? – запитала Настя.

– Ну, час це поняття відносне, – із дивною інтонацією відповів гід і моментально втративши інтерес до переможців жеребкування, запропонував іншим учасникам екскурсії збиратися біля автобуса, який вже чекав на них за межами лікарняної території.

Задоволені екскурсією учасники туру, обговорюючи особливо цікаві деталі, попрямували до виходу. Андрій з Настею так і залишилися стояти трохи розгублені. Жеребкування жеребкуванням, але гіду було б варто розказати їм, що далі, окрім пафосних фраз про хелловінські жахи. З іншого боку, враховуючи, що він запізнився на власну екскурсію майже на двадцять хвилин, чи варто було розраховувати на якісний сервіс…

– Зачекайте тут буквально десять хвилин, – раптово звернувся до них Марк, немов прочитавши думки Андрія. – Я мушу провести інших учасників до автобуса та впевнитись, що вони покинули території лікарні. Ми ж не хочемо, щоб до нас доєдналися безбілетники.

– Ну не треба так супитись, зараз він проводить групу і повернеться до нас, – з ентузіазмом сказала Настя, дивлячись у слід гіду.

Але він не повернувся. Ні через десять хвилин, ні через двадцять. На вулиці доволі стрімко остаточно стемніло, але ліхтарі на території лікарні не загорілися. Андрій вкотре подивився на годинник і сказав:

– Так, це ні в які ворота не лізе, пропоную йти звідси, поки ми не перетворилися на дві бурульки.

– Може, це якийсь дурний жарт? – припустила дівчина, із сумом розводячи руками. – Блін, це так прикро, я сподівалася, що нас відведуть ще у якісь цікаві місця.

– Він мені одразу не сподобався, – відповів Андрій, маючи на увазі гіда, – та й що тут дивитися, коли ми вже облазили з групою всі дозволені місця. Навіть у підвал сходили.

– Чесно кажучи, від підвалу я очікувала більшого. Дивно, що підземні поверхи не реконструювали хоча б в туристичних цілях, не думаєш?

– А що там може бути туристичного? – сказав хлопець, подаючи Насті руку і відправляючись в сторону виходу. – Якщо там справді немає лабораторій, в яких гітлерівці катували людей, то дивитись там нічого. А якщо є, нащо їх розкопувати. Навіть на кладовищі стоїть просто братська могила без жодних подробиць, ніхто не хоче ритися у брудній білизні тих часів. Тим паче сама чула, що сказав Марк, там ще у всіх цих історіях зі знущаннями з пацієнтів явно прослідковується рука «совєтів». Якщо там щось і було у тих підвалах, то воно поховане разом з тими нещасними пацієнтами.

– Ну так, а якісь практичні цілі? Раніше ж ці переходи використовував персонал. Хоча з іншого боку, нащо їм ті переходи, якщо тут вже давно нема таких пацієнтів, яких не можна турбувати прямо от до такого ступеня…