Олександр Гулій - The misterious ten. Шабаш в психлікарні, Олександр Гулій

– От ти сама і відповіла на своє питання. Навіщо витрачати кошти на сумнівну реконструкцію, якщо і так всім нормально.

Вони пройшли наскрізь лікарняний двір і алелю з вицвілими блакитними лавочками й дійшли до виходу, але ворота були зачинені. Нічого не розуміючий Андрій посмикав товстий ланцюг, замкнений на важкий підвісний замок і здивовано знайшов на руці сліди іржавої крихти.

– Так, а це ще що таке?

Настя деякий час намагалася роздивитися щось у вечірній темряві, а потім невпевнено припустила:

– Може це і є наша частина екскурсії? Схоже на якийсь квест, типо виберись з лікарні чи щось таке.

– А як же лікарі? В них же навіть робочий день не закінчився, – сказав Андрій, обертаючись у сторону головного корпусу лікарні й тільки тепер помітив, що у темряві ночі не горіло жодне віконце. Будівля лікарні стояла мертвою моторошною громадою. – Що за чортівня?

Настя теж обернулася в сторону будівлі та дістала телефон.

– Дивно, зв’язку немає, хоча вдень був. Може ми не помітили як світло у районі вимкнулось?

Вона все ще намагалася знайти раціональне пояснення всьому, що відбувалося.

– А кайдани на воротах тоді звідки? Щось не так. Спробуймо пошукати інший вихід звідси.

Вони обійшли по периметру всю територію лікарні, підсвічуючи собі дорогу ліхтариками на телефонах, але так і не знайшли жодного відкритого виходу, чи діри в паркані. Перелізти теж не вийшло, паркан виявився неочікувано високим і як Андрій не намагався підсадити дівчину, вона тільки зачіпляла кінчиками пальців його край і зісковзала.

– Це все якийсь поганий жарт, – перелякано сказала Настя, коли вони зупинилися біля початкової точки їх рейду уздовж паркану. На її зблідлому обличчі у світлі ліхтарика залягли темні тіні.

– Не знаю. Нагадує ніч, коли Євдокія боролася з босоркою, що прокляла мене, – повільно сказав Андрій, вдивляючись у чорну громаду будівлі. На мить йому здалося, що в одному з вікон блиснуло ледве помітне світло. – Тоді, навкруги нас теж був наче звичайний світ, але щось з ним було не так, немов це брат-близнюк нашої реальності.

– В такому, випадку, це якийсь темний брат-близнюк.

– Пропоную піти у будівлю. Тут холодно і мене не полишає неприємне відчуття, що за нами стежать.

– Ти ж розумієш, що так починаються всі фільми жахів? – у голосі дівчини промайнула ледве відчутна панічна нотка.

– Ми не будемо уподібнюватися героям другосортних страшилок. Перевіримо, чи є хто у головному корпусі. Коли ми виходили з екскурсії, як мінімум на рецепції була чергова медсестра. Плюс, мені здалося, що я бачив світло в одному з вікон. Якщо нікого не знайдемо, підемо до якого-небудь кабінету, на кшталт адміністрації чи сторожової комори, зачинимось там і будемо чекати, поки нас не знайдуть.

– А якщо не знайдуть?

– Дочекаємось ранку, чи коли нас схопляться у готелі, варіантів маса.

– Я читала одну книгу, де люди я подібному аномальному місці як раз і помирали з першими променями сонця, бо тільки вночі було безпечно.

– Не накручуй, – твердим голосом сказав Андрій, хоча сам не відчував впевненості, з якою говорив. – У нас завжди є варіант піти до церкви. Коли ми проходили повз, я бачив, що там відкрито. Але спершу все ж таки варто перевірити, чи є хтось у приміщенні лікарні.

– Ну добре, звучить як план, ходімо.

Дорога через алею вицвілих лавочок здалася їм вічністю. Холодний вітер поривами жбурляв опале листя, пил і дрібні бризки дощу. Погода псувалася щохвилини. Ледве світло ліхтариків вихопило перші частини споруди, як вимушені гості лікарні зрозуміли, що дивні зміни торкнулися не тільки воріт на вході, уся будівля головного корпусу виглядала старою та покинутою. Ніякої піщано-жовтої штукатурки на стінах, ніякого пластику, пошарпані дерев’яні вікна та вхідні двері виглядали немов з минулого століття. Звичайно що такий жарт втілити у життя було б вкрай складно. Надія на нормальне пояснення всього, що відбувалася, полишала пару з кожним поривом вітру. На щастя, вхідні двері були не зачинені, пустивши їх до головного корпусу психлікарні.

Всередині було темно, як і на вулиці, але ні вітер, ні дощ вже не дошкуляли. Андрій обережно пройшов першим, підсвічуючи собі дорогу. Під ногами де ні де тихо похрускувала опала зі стін штукатурна крихта. Стара радянська плитка, якою була викладена підлога, відливала вицвілою жовтизною у світлі ліхтаря. Рецепція була порожня. На стійці, за якою мала сидіти чергова медсестра, були розкидані якісь папки та папери, вкриті пилом, немов їх не торкалися щонайменше кілька років. Підійшовши ближче, вони оглянули рецепцію, але нічого, що допомогло б зрозуміти поточні події, не знайшли. В папках були лише старі документи на жовтому папері, подекуди брудні та в розводах. Старий дисковий телефон темно-червоного кольору самотньо стояв трохи осторонь від цього гармидеру під розбитою настільною лампою, вкритий, як і все, пилом. Андрій обережно підняв слухавку, в глибині душі сподіваючись, що цей допотопний агрегат працює, але на тому кінці не було нічого окрім нерозбірливого шипіння. Хлопець поклав слухавку назад і покачав головою у сторони, відповідаючи на невиказане запитання Насті.

– Ходімо, пошукаємо де можна пересидіти до ранку, – пошепки сказав він. Настя мовчки кивнула. Розмовляти чи шуміти інтуїтивно не хотілося. Темні стіни лікарні давили на голову, Андрію здавалося, що він майже фізично відчуває страх, яким було пронизано кожний квадратний метр. Вони повільно пішли вперед, намагаючись якомога тихіше пересуватися. Шар пилу на підлозі приглушував їх кроки, але не настільки, щоб іти зі звичною швидкістю. Пара намагалася відповідати своєму запиту не походити на стандартних героїв дешевих фільмів жахів. Вони обережно пересувалися, йдучи поряд один з одним і уважно дивились під ноги. Кожні двері на своєму шляху вони обережно смикали, перевіряючи, чи можна зайти. Але всі вони були зачинені.