Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

вуха, щохвилини робив гримаси, поневолюючи себе зобразити посмішку, і що очі його мали колір яскравої зелені, — очі, якими, скільки мені відомо, жоден герой у літописах романів не був обдарований. Та, либонь, жінки бачать більше нас. Хто розгадає їх? Як там не було, тільки й сама старенька, господиня дому, була дуже задоволена знаннями вчителя у хатньому господарстві, в умінні робити настоянку на шафрані й herba rabarbarum[16], у вправному розмотуванні мотків і взагалі у великій науці жити у світі? Ключниці більше всього подобався дженджуристий сюртук його і вміння одягатися; втім і вона помітила, що вчитель мав навдивовижу розчулений вигляд, коли зволив мовчати чи їсти. Маленького онучка забавляли надзвичайно паперові півні й чоловічки. Сам кудлатий Бровко ледве тільки побачить, бувало, його, коли виходить на ґанок, як, ласкаво помахуючи хвостом своїм, побіжить йому назустріч і без церемонії цілує його в губи, якщо тільки вчитель, забувши поважність, пристойну своєму сану, зволить присісти під величним фронтоном. Лишень два старших онуки і домашні хлопчаки, з котрими проходив він Аз — Ангел, Архангел, Буки — Бог, Божество, Богородиця, боялися красномовних лозин грізного педагога.

За коротке перебування своє Іван Йосипович встиг уже й сам зробити свої спостереження і вивести в голові своїй, буцім на увігнутому дзеркалі, міньятюрне відображення оточуючого його світу. Першою особою, на якій зупинилося шанобливе його спостереження, як, певно, ви здогадаєтесь, була сама власниця маєтку. На обличчі її, торкнутому різким пензлем, котрим час з давніх-давен розписує рід людський і котрий, бозна з яких пір, називають зморшкою, у темно-кавовому її капоті, у чепчику (покрій якого загубився в юрмі подій, що знаменували XVIII століття), в брунатному шушуні[17], у черевиках без задків, очі його впізнали той період життя, котрий є слабким повторенням минулих, холодний, безбарвний період створінь полум’яного, киплячого вічними пристрастями поета, — той період, коли спогад залишається людині як представник і сучасного, і давнього, і майбутнього, коли фатальні шістдесят років женуть холод у жили, що колись били вогненним джерелом, і термометр життя переходить за точку замерзання. Утім, вічні турботи і жага клопотатися дещо одушевляли погасле життя в рисах її, а бадьорість і здоров’я були вірною порукою ще на тридцять років уперед. Увесь час від п’яти годин ранку до шести вечора, тобто до часу угамування, був безперервним ланцюгом занять. До семи годин ранку вже вона обходила всі господарські заклади, від кухні до погребів і комор, встигала полаятися з прикажчиком, нагодувати курей і свого хову гусей, до яких вона була охоча. До обіду, котрий не бував пізніше дванадцятої години, завертала у пекарню і сама навіть пекла хліби й особливого роду кренделі на меду і на яйцях, котрих один запах викликав незбагненне хвилювання у педагога, пристрасно прив’язаного до всього, що живить душевну і тілесну природу людини. Час від обіду до вечора чи мало чим зайнятися хазяйці? — фарбувати вовну, міряти полотна, солити огірки, варити варення, підсолоджувати наливки. Скільки способів, секретів, домашніх засобів приводиться в цей час у дію! Від спостережливого погляду нашого педагога не могло уникнути, що й Ганна Іванівна не чужа була марнославства, і тому поклав він за правило розсипатися, — звісно, скільки дозволяла природна його сором’язливість, — у похвалах надзвичайному її мистецтву і знанню хазяйнувати; і це, як після побачив він, послужило йому на користь: поважна старенька до тих пір не закупорювала солодких наливок і варення, поки Іван Йосипович, скуштувавши, не об’являв пречудової добрості того й другого. Всі інші особи стояли в тіні перед цим світилом — так, як усі споруди у дворі, здавалося, плазували перед чудовою будівлею з прекрасним її фронтоном. Тільки очам пронозливого спостерігача помітними були їхні взаємні співвідношення і особливий колорит, що позначав кожну, і тоді йому відкривалися, наче в мурашиному рою, вічний рух, метушня й гамір, що не припинявся ні на хвилину. І педагог наш, як ми вже бачили, вмів догодити смакам усіх і, наче могутній чародій, прикувати до себе загальну повагу.

Незрозумілими тільки були причини, що змусили його зблизитися з кухмістером[18]. Чи висока повага, яку Іван Йосипович невільно відчував до його мистецтва, чи інша яка обставина — ми цього не беремося вирішити. Доволі, що не минуло двох днів — і в Мандриках воскресли Орест і Пілад[19] нового світу. Але ще незрозумілішою була влада кухмістера над нашим педагогом, так що від природи скромний, сором’язливий учитель, який не брав нічого у рота, крім лікарської настоянки на буквицю[20] і herba rabarbarum, невільно плентався за ним по шинках і по всіх завулках, куди розгульний кухмістер наш показував носа свого. Івану Йосиповичу подобалось романічне розташування його місцеперебування. Швидко оглянув він кухню, сараї, амбари, стайні й комори, що оточили нерівним кружком просторий панський двір, з особливою втіхою зупинився у садочку, що густо розрісся, котрого гігантські мешканці, огорнені темно-зеленими плащами, дрімали, увінчані чудесними сновидіннями, чи, враз звільнившись від марень, різали галузками, наче крилами вітряка, бентежне повітря, і тоді листям ходили незбагненні розмови, й мірні величні порухи всього їхнього тіла нагадували древніх лицедіїв, які викликали на поприще Мельпомени[21] великі тіні покійних. Та очі нашого вчителя шукали свого предмета й ліпилися коло не таких високомовних жильців саду, зате увішаних з ніг до голови грушами й яблуками, котрими кипить розкішна Украйна. Звідси продиралися вони до кухні, за котрою стелилися плантації гороху, капусти, картоплі й взагалі всього зілля, що входить у мікстуру сільської кухні. Не без особливої втіхи увійшов він у чисту, охайно вибілену і прибрану кімнату, призначену для його розташування, з віконцем, що дивилося на ставок і на лілову, огорнену туманом місцевість.

Ми мали вже нагоду зауважити дещо про вплив нашого вчителя на мандриківських красунь: потуплені погляди, перешіптування, низькі поклони показували, що заволодіння ним вважала кожна з них немаловажною справою. Втім не завадить нагадати любому читачеві, що на Івані Йосиповичеві був синій фабричного сукна сюртук з чорними, величиною з великий гріш, кістяними ґудзиками; отож йому дуже було простимо перетлумачити на свою користь переморгування чорнобрових пустунок. Але, на щастя чи нещастя, почуття, так багато відоме бідолашному людству, яке приносило йому з давніх-давен море нестерпних мук, не торкалося нашого педагога. У цьому випадку Іван Йосипович був справжнім стоїком[22], і дарма, що не дійшов ще до філософії, він твердо знав, що жоден із філософів, починаючи від Сенеки, Сократа[23] і до лектора