Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь

Гоголь відмовляється від утвердження особливої історично-релігійної місії українського козацтва, над обґрунтуванням якої замислювався, коли працював над історичними джерелами, готував грандіозний проект з історії України, записував українські народні пісні та друкував статті «Погляд на складання Малоросії» та «Про середні віки». Його погляд тепер звернений углиб себе задля духовного і морального самовдосконалення. Молитва, як смиренне прохання до Господа зміцнити дух, утвердити в фізичній і духовній силі, заполонила його єство, стала своєрідним моральним інструментом очищення душі, підготовки її до величної місії — християнської самопосвяти служінню Божому промислу.

Це велична місія передбачала самопожертву, вимагала усієї людини, її духа і слова. Гоголь «зберігав» слово у сфері духовного, бо був переконаний, що слово постає з самого духу безпосереднього Я. Для того, щоб оживити визріваюче в душі слово, необхідно мобілізувати на цю інкарнацію дух. Гоголь із величезною надією і християнським смиренням чекав явлення Слова як кульмінації поєднання, «порозуміння» духу і слова.

Після «Ревізора», «Одруження», «Гравців» Гоголя заполонила ідея відродження, воскресіння життєдіяльності людини, місія оживити «мертві душі», а для цього їх слід, замислював художник, зібрати разом і провести за собою усіма дантовими колами душевних очищень та моральних самоусвідомлень. Ця апостольська місія усвідомлювалася письменником на рівні саморефлексій, «вирощувалася» в душі ощасливленого Італією, «ідеального» митця і «вимагала» передусім особистісного самовдосконалення, піднесення себе до духовних висот пророків-євангелістів. Євангеліє лягає на його письменницький стіл для того, щоб відривати духовні горизонти вічного для страдницької душі. І тільки така страдницька душа здатна явити світові найдосконаліші поетичні одкровення.

У цей час, орієнтовно з 1837 по 1842 рік, коли Гоголь намагався подолати творчу кризу шляхом оновлення, облагороджений свого грандіозного задуму — поеми «Мертві душі», і посилюється духовний «розлам», спричинений бунтом реальності супроти художньої ідеї. Найважче для Гоголя — віднайти відповідну художню форму, здатну якнайповніше передати його ідеї перетворення дійсності і облагородження людини засобами мистецтва.

Тоді, коли йому пощастило натрапити па «золоту жилу» — гармонійно відтворити поетичними можливостями слова світ національних міфів, легенд, переказів і досконало міфологізувати українську дійсність, духовний світ Гоголя-художника перебував у етапі творчого просвітлення та радісного очікування нових естетичних ефектів від міфологічного зрощення реальності та уяви.

З «Вечорів па хуторі біля Диканьки» розпочався його тріумфальний похід російською словесністю, який піднімав високі хвилі подивування, захоплення, заздрості та несподіваних очікувань нових естетичних чудес від цього настирного, терпеливого і честолюбного українця. Читачі «Вечорів на хуторі…», «Тараса Бульби», «Миргорода» були захоплені цим грандіозним творенням міфологізованого світу ідеального і реального, уявного і фактичного, історично достовірного, минулого і сучасного — світу реальної і дотвореної багатою уявою та фантазією письменника України. У творчості Миколи Гоголя відродилася, постала, мов казковий птах фенікс, забута, упосліджена, колоніально пригнічена Україна і відкрилася своєю могутньою духовною енергією, спрямованою на неминучий вихід із хаосу буття на простір набуття національної гідності.

Колосальна стихія українських легенд, переказів, вірувань, звичаїв, міфів, яка завирувала в гоголівських українських повістях, відкривала колективний дух нації, національну душу. У цей період творчої діяльності дух і слово письменника перебували в стані внутрішнього гармонійного переживання культурно-національної єдності з буттям української нації. Та Гоголь не став далі, особливо після невдалої спроби домогтися призначення на кафедру історії Київського університету та досліджень історичного минулого України, творчо культивувати національні почуття, національний спосіб художнього мислення. Його починає хвилювати ідея порятування християнської людини від спокус диявола, від зла, скверни, втрати-закладання душі чортові та облагородження себе, своєї душі й душ зневірених, загублених, упосліджених… Його тривожить майбутнє людського співбуття як такого, людського співжиття, духовної і моральної кризи російського суспільства і, можливо, він полишає Росію з метою піднятися над цією спотвореною реальністю і сфокусувати свій творчий погляд на образному оживленні духовно мертвої душі. Та передусім слід, вважав Гоголь, зняти з себе ту немилосердну розумову і духовну напругу, яку він відчував саме в Росії, якось розв’язати внутрішній духовний конфлікт.

У листі до Олександри Смирнової Гоголь писав 1842 року: «З тих пір, як я залишив Росію, сталася в мені велика зміна. Душа зайняла мене всього, і я побачив занадто явно, що без устремління моєї душі до її більшої досконалості, не в силах я був зрушитися жодною з моїх удатностей, і без цього виховання душевного кожний труд мій буде тільки тимчасовим — блискучий, але суєтний в сутності своїй…» (XII, 434).

Увірувавши в морально-перетворюючу місію молитовного слова-очищення, Гоголь уже до кінця днів своїх не розлучався з ідеєю місіонерського покликання його як пастиря, якому Господнім велінням судилося вивести Русь па вершину найкращої християнської держави. Ця пастирська самопосвята розпочиналася зі спасіння власної душі, яка поривається врятувати також інші душі, і цим самим облагородити саме життя.

Гоголь публікує «Вибрані місця із листування з друзями» — оприлюднює особисті, інтимні листи, «Заповіт», розкриваючи свою душу, радить, повчає, вимагає, судить, пояснює і закликає… Він сподівається відкрити шлях до нової свідомості, затаєної в глибинах його душі, намагається зазирнути за межу життя, передати відчуття смерті, що вже стояла напоготові за порогом його буття, викликати почуття співчуття, співпереживання і любові: «Співвітчизники! страшно!.. завмирає від жаху душа при одному тільки передчуванні загробної величі і тих духовних вищих творінь Бога, перед котрими порох уся велич його творінь, які ми бачимо і які нас дивують».

Гоголь повністю передає себе, свою людську сутність, свою душу і саму творчість у власність визначальної для його життя і творчості найвищої істини — «працювати не для себе, а для Бога» (Гоголь).

Саме до Бога як ідеальної істини поривався дух митця в прагненні досягти гармонії між духом і словом. Символічними є його передсмертні слова: «Лестницу, поскорее, давай лестницу!», в яких затаєне інтуїтивне прагнення письменника злитися нарешті з вічним, божественним, ідеальним і віднайти спрагло вишукуваний душевний спокій.

Микола Гоголь — апостол живих душ

Своїм походженням, природою художнього генія, долею, всім людським єством Микола Гоголь кревно пов’язаний з Україною. Він відкрив Україну світові й до цих пір успішно це робить. Можна сказати, що існує особливий світ — Гоголева Україна. Вона приваблива й надихаюча, сповнена святковості й екзотики, козацької звитяги й фантастичних пригод, торжества тілесної втіхи й самовідданої жертовності в ім’я