Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь

віри. Ця виразна окремішність краю, що був колискою Художника і Мислителя, краю, який постав зі сторінок його літературних творів, навертав українську людність до усвідомлення своєї індивідуальності, «до усвідомлення своєї національності» (П. Куліш). Гоголева візія України надовго визначила її художнє бачення саме його очима. Для Гоголя Україна — це насамперед велике й славне минуле народу, що викликає сповнений гордощів і захоплення спогад, втілений у ліричному пафосі й гумористично-комічному зображенні українського життя та побуту. М. Грушевський вважав Гоголя «одним з найгеніальніших людей, яких дала Україна», він став «ентузіастичним співцем українського життя» і «обсипав розкішними квітами творчості сю Україну, що представлялась йому дорогою, прекрасною покійницею; овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозріваючи її близького воскресення, не підозріваючи вічного життя під шкаралупою півзотлілих форм»[4]. Гоголева Україна — земля багатої природи, могутніх і великих рік, моря, гір, дивовижних степів. Вони — джерело духовної сили, що живе у народі. Все це не позбавлене «життєвого буття», земного, але в ньому ще владарює і могутня містична енергія, розчинена у космосі буття народу.

Сам того, мабуть, уповні не розуміючи, Гоголь відіграв видатну роль у формуванні української національної свідомості. Як справедливо зазначив свого часу С. Шелухін: «Гоголь допоміг кристалізації стихійних українських начал і перетворенню їх у свідоме устремління до розвитку українського життя й культури»[5]. Однак масштаб таланту Гоголя, вкоріненого у глибинах українського світу, виходив за межі національного — у сфери універсального й загальнолюдського. Мудрий Євген Сверстюк якось зауважив: «Гоголь був українцем, якому нагадували, що він оре чужу ниву… А він завжди знав, що оре ниву Господню». В усвідомленій великого апостольського покликання, у замежових для звичайної людини цілях, які ставив перед собою Гоголь, у вірі в свою обраність — відповідь на більшість питань трагічної творчої долі письменника.

Микола Гоголь народився 20 березня / 4 квітня 1809 р. у м. Великі Сорочинці Миргородського повіту, Полтавської губернії, в «найукраїннішому» (Леся Українка) куточку України.

Полтавський рід Гоголів-Яновських походив з духівництва і виник наприкінці XVII ст. внаслідок поріднення полтавських (лубенських) Яновських з волинськими Гоголями, зокрема, ймовірно, полковником Остапом Гоголем, який брав участь у визвольній війні під орудою Богдана Хмельницького, а згодом став соратником Данила Виговського і Петра Дорошенка. З відданими йому козаками на боці Яна Собеського ходив на турків під Відень, пізніше отримав титул гетьмана. Прадід письменника Семен Семенович Лизогуб належав до аристократичного роду Гетьманщини — як правнук гетьмана Петра Дорошенка і онук гетьмана Івана Скоропадського. Він був одружений з Анною Василівною Танською, дочкою ймовірного автора інтермедій середини XVIII ст. Василя Танського, який і був, мабуть, тим «славним Танським, природним поетом в смаку площадному, в смаку Плавтовім». Їхня донька, бабуся Гоголя, Тетяна Семенівна захоплювалась малярством. Її натюрморти збереглися до початку XX ст. Художній талант від неї успадкував син — Василь Опанасович (1777‒1825). Він «володів даром розповідати уважно, про що б йому не надумалося, і приправляв свої розповіді», маючи «оригінальний розум і рідкісний дар слова» (П. Куліш). Він був автором оригінальних п’єс і увійшов до історії української літератури як один з попередників І. Котляревського — зачинателя нового етапу її розвитку[6]. Збереглася його п’єса «Простак, або Хитрість жінки, перехитрена солдатом», написана на початку 20-х років XIX ст. Сучасники бачили його в головних ролях і регентом театру Д. Трощинського. Рукописи батька Гоголь привозив до Ніжина, а потім просив матір вислати їх до Петербурга (X, 142)[7]. Доля їх невідома, але епіграфи до «Майської ночі» та «Сорочинського ярмарку» свідчать, що вони були у письменника і в Петербурзі. В ролі актриси в Кибинцях Трощинського виступала і мати, Марія Іванівна, яка мала художню фантазію й добрий смак. Марія Іванівна (1791‒1868) походила з козацько-старшинського роду Косяровських, спорідненого з Трощинськими та Лукашевичами. Серед предків письменника — Іван Косяровський, поет, автор цілої низки поем, видрукованих у російських журналах і альманахах другої половини 20 — початку 30-х років XIX ст. Він був двоюрідним братом Марії Іванівни.

Микола Гоголь своєрідно увінчав дві лінії роду, в якому переважали священнослужителі й люди художньо обдаровані. Дем’ян, прадід Миколи Гоголя, вчився в Київській духовній академії і був рукопокладений в парафію села Кононівка, що переходила по батьківській лінії аж до початку XX ст. (останнім з відомих був о. Владимир — троюрідний брат Миколи Васильовича). І хоча вже дід письменника, говорячи про минуле роду, не проти був умовчати про цю спорідненість й «зумисне приховав священницький чин свого діда Івана» (А. Лазаревський), прихильність роду до служіння церкві, безумовно, була однією з головних сімейних традицій.

Ще А. Бєлий говорив, що Гоголь був «поборником родового патріотизму». Ю. Барабаш з цього приводу пише: «Родовий патріотизм відіграв свою роль у пробудженні не тільки генеалогічної пам’яті, а й пам’яті історичної, національної, він став складником ширшого комплексу тих символів і міфів, котрі визначають один із найважливіших параметрів національної свідомості (ідентичності)»[8].

Письменник-християнин, який дивився на мистецтво слова як на своє вище покликання, вбачаючи в оновленому християнстві порятунок для змертвілих в суєті життя людських душ, — саме так можна визначити зміст творчого подвигу і трагедії Миколи Гоголя. Їх марне збагнути без врахування чинників впливу християнської культури на змістовне наповнення творів, на поведінковий код Гоголя. Такий підхід відкриває глибше розуміння як особистості письменника і мисленика, так і природи його художніх задумів та втілений зміст творів. Нарешті, подібний підхід допомагає повніше уявити цілісність творчої індивідуальності Гоголя та драматизм його еволюції, що викликало потік дискусій і суперечок, які точаться й до сьогодні. Життєтворчість Гоголя має надзвичайне значення і як ключ до власне творчості, і сама по собі — як характерне явище естетики романтизму.

Актуалізація християнської свідомості в добу романтизму породила устремління поетів і письменників претендувати па «віще» слово. Тема поета-пророка складає одну з показових і системотворчих формул в естетиці романтизму. Гоголь не був винятком, радше одним з активних учасників грандіозного експерименту, що мав на меті повернути літературу на засади проповідного слова і сакралізації постаті творця текстів після втрати релігією монопольного права на це в добу Просвітництва.

У гоголезнавстві, особливо останнім часом, загальним місцем стало вживання слів «пророк», «проповідник», «апостол» і навіть «російський Христос». Але найчастіше ці слова вживаються в абстраговано-метафоричному смислі, й автори, як правило, уникають конкретизації змісту, не кажучи вже про прямі аналогії. Між тим апостольство Гоголя не