Аліна Шапошник (Аліса Кін) - Озеро скалічених душ, Аліна Шапошник (Аліса Кін)

Для нього, який втратив свою дружину, це був момент, коли змучене серце нарешті знайшло утіху, хоч і не в тому вигляді, як він сподівався. Літавиця, своєю чергою, також шукала щось — порятунок від самотності, що вона не могла здолати. Колись була добрим духом, тепер вона схована під шкіркою палаючої змії, її душа обплутана гіркотою втрат. У цій химерній грі кохання та втрати, двоє страждаючих сплітали свої шляхи, кожен намагаючись знайти сенс у тій реальності, яка ховалася у їхній близькості.    

— Стій, — озвала Літавицю Віла.

— Чого тобі? — обернувшись зухвало промовила Літавиця.

— Мені потрібен Івась, — впевнено сказала Віла.

— То поклич його сама, — та хотіла вже йти.

— Мені він потрібен без дії твоїх чар. А ти кожної ночі біля нього і він як заворожений.

— Мені теж він потрібен. Те, що я з ним роблю, не твоя справа, — злісно посміхнулася Літавиця

— Ні, ти не розумієш. Не для себе питаю, — Віла наблизилася трохи до дівчини.

— А для кого? — зацікавилася Літавиця.

— Потерчата. Хлопчик і дівчинка вже сім років літають загубленими біля озера і просять: «Хреста!». Хочу звільнити їх душі.

— Яке це має відношення до Івася? — з подивом спитала.

— Русалка хоче забрати душі цих дітей, що не мають імені. Вона постійно поряд з озером і спостерігає за тими скаліченими душами. Лише Івась зможе їм допомогти. Він має гарний слух. Івась зможе почути голоси і розпізнати в них потерчат. Це допоможе з обрядом для їх врятування.

Літавиця трохи змінилася в обличчі, бо теж бачила тих нещасних дітей. Вона колись втратила двох своїх. Потерчата нагадали про події в її минулому. Вона не помітила, як почала свою розповідь:

— Багато років тому я мала сім’ю і була щасливою. В мене був чоловік та двоє діток. Дівчинка та хлопчик. Вони заблукали у цьому лісі… — вона зупинилася перевести дихання. — Потім їх знайшли у озері. Ця трагедія зламала мого чоловіка. Він більше не міг бути зі мною та пішов до іншої. Ноги самі понесли мене у ліс. Я не пам’ятаю як перетворилася на Літавицю. Але й досі відчуваю весь той нестерпний біль від втрати моїх дітей, чоловіка та самої себе.

— Бачу, як тобі важко. Тобі потрібно зцілення також. Я допоможу, — Віла з розумінням дивилася на гарну дівчину.

— Допоможи, Віло, бо я вже так втомилася жити зі своїм болем, — Літавиця сіла на землю, але не могла видавити з себе і сльози.

— Звичайно допоможу. Ти у минулому — добра душа, — Віла допомогла підвестися Літавиці.

— Я відступлюся від Івася. З Русалкою теж допоможу, якщо буде необхідно. Тепер вона наш спільний ворог.

— Дякую, — Віла посміхнулася.

— Ти впевнена, що Івась захоче тобі допомогти? Він не такий простий як здається.

— Я зцілю і його серце.

— Не впевнена, що він хоче цього, — прохрипіла Літавиця.

— Чому ти так думаєш? — спитала Віла.

— Бо не всі хочуть забувати.

— Можеш мені розказати? — Віла сподівалась, що Літавиця розкаже їй його історію.

— Ні. Нехай він сам тобі розкаже, якщо буде готовий поділитися секретами своєї душі.

— Спробую домовитись. Вірю, що має бути те, заради чого він погодиться допомогти.

— Звісно, у кожного є заради чого чи кого погоджуватись, але яка за те ціна? — Літавиця зникла у темряві дерев.

* * *

Одного сонячного дня, коли вона зібралася на прогулянку вздовж озера, раптом з-за дерев з’явився молодий чоловік. Його постава була рішучою, а кроки — впевненими. Вона могла бачити, як у його очах світиться бажання допомогти, немов він шукає когось, щоб розділити моменти радості чи навіть тривоги. Живописна картина навколо них наче завмерла; вода лагідно плескалася об береги, а птахи радісно щебетали, святкуючи прихід весни.

Він підійшов ближче, усміхнувшись, і привітався.

— Привіт! Я помітив, що ти тут одна, і вирішив, що це чудова можливість познайомитися, — сказав він, прозорим голосом.

— Не боїшся сам у лісі ходити? — глузливо спитала Віла.

— Ні, бо тут вже протягом багатьох років мій дім. А ти?

— Тут мій дім теж.

Вони почали невимушений діалог, і, незважаючи на те, що їх зустріч була не випадковою, вона відчула, як між ними виникає природна симпатія. Молодий чоловік вів розмову легко, ставлячи запитання, які змушували її відкриватися, ділитися своїми думками і мріями. Наступні кілька годин стали справжнім подарунком: вона забула про повсякденні турботи, занурившись у ясну атмосферу нового знайомства.

— То ти кажеш, що ми можемо бути друзями.

— Так.

— Чи можу, як друга попросити про допомогу, — Віла, яка щойно виявила, як урятувати маленьких потерчат, звернулася до нього з проханням про допомогу та розповіла про потерчат.

— Я допоможу тобі. Зроблю все від мене залежне, — Івась, почувши її тривогу, з усмішкою погодився, але з одним важливим проханням, — мені потрібна дружина. Вважай це коханням з першого погляду.