Olha Alder - Азотне сп'яніння, Olha Alder

Раптом я почув шурхіт коліс і повернувся:

— Автобус! — З-за рогу з'явився громадський автобус.

Ми кинулися бігти до зупинки, розмахуючи руками та вигукуючи слова, намагаючись вмовити водія зупинитися. Тільки доїхавши до зупинки, він чхнув і завмер, відкриваючи двері. Тяжко дихаючи та витираючи піт із чола, ми втиснулися у вузький прохід. Я нахилився до віконця водія:

— Можна оплатити карткою?!

Він мене не зрозумів, але вказав пальцем на табличку з місцевою валютою. Тоді я витягнув телефон і, помахавши ним у повітрі, удав, що прикладаю до чогось.

Водій примружився і похитав головою, потім постукав пальцем по іншій табличці. Я увімкнув мобільний інтернет і навів сканер для перекладу: "Штраф за проїзд без оплати 1000 лір."

— Виходимо, — скомандувала Вероніка.

Нас було всього четверо в автобусі, але водій нас вигнав. Ха!

Я поправив волосся. Видно, йому цікавіше отримати зарплату, ніж возитися з нами.

— Майк, скажи, як ти планував дістатися до моря? — Я клацнув язиком.

Він знизав плечима та усміхнувся як благословенний:

— Це ж пригода.

— Пригода?! — Робін випучив очі. — Дорогий, здається, це не повинно виглядати як невдала пригода! — Безсило, плескаючи його по плечу.

— Ей! Я ж тендітний!

Я повернувся до Вероніки:

— Навіщо їм потрібні свідки їхніх любощів?

— Це фетиш. — Вероніка щось клацала в телефоні. — Ребята, таксі буде за п’ять хвилин!

Поїздка коштом Вероніки сподобалася всім, крім неї.

На корабель ми сіли останніми, і він тут же відплив. Це був невеликий двоповерховий прогулянковий кораблик по маленьких мальовничих бухтах.

— Перше місце нашої зупинки — острів з деревом бажань. Якщо хочете — можете купити стрічку і піднятися на вершину, щоб прив’язати її до дерева. — Радісно підскакував гід, голосно промовляючи в мікрофон англійською. Боже, благослови нас!

— Можна розплатитися карткою?! — Я запитав про наболіле.

— Звичайно! — Той розплився в усмішці, розуміючи, що продано.

Так, я обмежений, але мені потрібно закрити гештальт.

Ми хвилин сорок милувалися красивим морем, яке переливалося всіма відтінками зеленого і синього: від смарагдового до кобальтового синього. Здалеку подивилися на острови, викуплені іноземними знаменитостями, і на острів кізок, куди нам потім пропонували зайти на екскурсію.

Невеликі гори, що виростали прямо з моря, оточували нас. Вітер був лише через рух кораблика: м'який і солоний. Мої легені й очі, здавалося, переживали друге народження.

Спочатку я злився на друзів через їхнє різке рішення — та хто буде готовий до несподіванок? Але чомусь мені починало подобатися. Я відчував себе таким спокійним і щасливим, можливо, тому що мене оточували люди, які говорили зі мною однією мовою, а може, тому що я купив синю стрічку, яка містила послання: «Відкриття».

Я досі не знав, чому це слово мені сподобалося, але, мабуть, звичайний розпорядок уже набрид, і мені хотілося чогось нового.

Підійматися вгору по бездоріжжю і великим каменям, що ковзали під шльопанцями, було складнувато, але я це зробив.

— Єее!

Друзі пішли зі мною. Я купив кожному по стрічці.

— Та вони просто обдурили тебе, — посміявся Майк.

— Я знаю. — Тепер я блаженно усміхнувся.

Ми всі, колишні спортсмени, практикували медитацію. І, можливо, просто забули, як це добре — бути зі спокійною і тихою головою, а зараз повільно відновлювали це тепле відчуття. Мені подобалося, і я не міг це заперечувати.

— Наступна наша зупинка — у бухті з лазуровим берегом! Ви будете зачаровані кольором води та неба, що зливаються один з одним у дуеті фарб!

Ніколи раніше я так не слухав екскурсовода з такою цікавістю, це було ніби новий ковток повітря і пробудження після довгого сну.

— ... Там ви й приймете повітряні ванни, а також у вас буде пів години на вільне плавання!

Його слова виявилися правдою. Вид і справді був привабливим, коли наша кораблик зупинився просто посеред іскристої води, і не роздумуючи, ми спустилися вниз, торкаючись моря.

— Як вода може бути такою холодною в липні?! — Застукала зубами Вероніка.

Егейське море і справді не вирізнялося теплом, але я плавав краще за всіх у нашій команді, тому не скаржився, на відміну від решти. Робін і Вероніка здалися першими, слідом Майк вмовив мене. Ми сіли на борту, звісивши ноги вниз, але не дістаючи до поверхні води, підставляючи свої бліді обличчя сонцю.

— Ні, Лано! Ти не можеш плавати зі своїм ведмедиком у морі! Тут глибоко, а що як упустиш — він намокне й назавжди впаде на дно! Ніхто не буде його діставати.

Мама вмовляла свою маленьку доньку вдягти рятувальне коло і залишити ведмедика, який би безпечно полежав на кораблику, але донька вся була в сльозах, тож мама здалася.

Я перестав спостерігати за ними.

— Ваша кола! — Офіціантка принесла наші газовані напої з відкритими кришками й смугастими соломинками. І справді, як удома, але на морі.

Ми з друзями обмінювалися лінивими словами, доки не почули дитячий плач:

— Ведмедик!!!

Дитина все-таки упустила іграшку, і, набравши води, синтетичний ведмедик почав тонути.

Я б не звернув на це уваги, якби дитина залишалася на воді, але дівчинка вислизнула з кола і почала тонути.

— Лана!! — Її мама стрибнула вниз і встигла схопити дівчинку, яка задихалася та відпльовувалася, за лікоть.

Малеча, на жаль, ще не усвідомлювала ризиків, тож я встав зі свого місця:

— Піду, дістану іграшку. — Я поплескав Майка по плечу.

— Ей! Тут глибоко. — Він намагався мене зупинити.

— Та всього п'ять метрів. — Робін показав на табличку, яку було видно вдалині. — Ти ж чудово плаваєш?

— П'ять? Так, це нормально.

— Доволі дивно, що тут п'ять метрів. — Протягнула Вероніка. — Не ризикуй, якщо здасться глибше.

Я погодився і стрибнув у воду, як рибка. Виплив біля мами та доньки, які намагалися доплисти назад до кораблика, і сказав: