Олег Геннадійович Сенцов - Жизня

я чую голос героя й оповідача з його першої прозової збірки, яка тепер, на прохання Олега, виходить під назвою «Жизня» і — нарешті! — звучить українською мовою. Всім, хто досі не знайшов відповіді на запитання, чому Олег допомагав українським військовим у Криму, чому не визнав свою провину, чому відкрито говорив про розв’язану Росією війну в Україні, чому розпочав голодування і не просив про помилування, обов’язково слід прочитати його автобіографічні оповідання: саме в них Олег Сенцов пояснює, що його сформувало.

«Усе життя я хотів бути як всі, але в мене не виходило. Усе життя я був сам-один і якось збоку», — пише він в оповіданні «Школа». Саме з радянської школи, в якій панували зубріння і «тягучі й в’язкі, мов смола, уроки», і почнеться його шлях протесту. Натоді це були суперечки з учителями, тому що Олег ніколи не любив людей, які вдають із себе розумніших, ніж є, бо не розумів, як це — читати книжку тільки для того, щоб правильно відповісти на запитання в підручнику. «До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила, — додає автор. — Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі». І це намагання за будь-яких обставин не вдавати, а залишатися самим собою, продовжиться й згодом — коли Олег «забив» на навчання в університеті, побачивши, що й тут студенти вдають, що навчаються, а викладачі — що навчають, і коли не погодився на офісну рутину з 9-ї до 18-ї.

Перша Олегова книжка — це і пригадування дитячих провин, і переоцінка свого минулого, і виведення нової системи координат, в якій Сенцов розставляє найважливіші для нього цінності й принципи, що їх обіцяє більше ніколи не порушити. Ці тексти оприявлюють автора в період важливих внутрішніх змін, коли він прагне зрозуміти, хто він і яким шляхом піде далі. «Хочу знімати кіно. Мене знову переповнює, а папір не такий виразний, як кіноплівка», — пише Олег наприкінці своєї «Автобіографії». «Я вже років 30 дивлюся кіно — час рухатися далі», — завершує Сенцов, і ось це «далі» — найболісніший момент у «Жизні».

Президент Росії неодноразово заявляв, що Сенцов був засуджений не за його творчу позицію. Але російський суд перервав шлях Олега як митця, перервав на самому початку, коли тільки вийшов перший фільм і були написані перші тексти. І навіть якщо, переборюючи обставини, Сенцов нині пише нові оповідання в колонії та курує на відстані процес зйомок фільму за своєю п’єсою, — це не та творчість, якої він прагнув, яка його переповнювала в той час, коли з’явився перший досвід і відчуття власного шляху.

Але я повернуся до цілі, якої, як написав Олег, він так і не досягнув. Нагадаю, що, розпочавши голодування, Сенцов заприсягнувся не припиняти його доти, доки Росія не звільнить усіх українських політв’язнів. Цього не сталося, та натомість була досягнута інша мета — Сенцов навчив нас говорити і пам’ятати не лише про окремих людей, які стали заручниками Кремля, а про всіх ув’язнених і полонених у Росії й на окупованих територіях України. Сенцов зробив своє ім’я символом, за яким — на кожній акції, в кожному листі та навіть на врученні йому в грудні 2018 року Премії Європейського парламенту імені Андрія Сахарова «За свободу думки» — тепер завжди стоять не лише сам Олег, а й ті кілька сотень українців, що, як і він, не змогли бути «як усі».

І коли я думаю про цілі, яких досягнув Сенцов, і про перемоги, яких ніхто не зможе його позбавити, я думаю передусім про те, що він — будучи за ґратами, не маючи змоги на повен голос говорити зі світом — навчив нас консолідуватися і раз по раз повторювати цей головний урок Майдану: ми значно сильніші, коли — разом. Зрештою, глобальна ініціатива #SaveOlegSentsov була започаткована у травні 2018 року тими людьми, які свого часу координували кампанію «Євромайдан SOS» і знають, як це — нібито не мати жодних ресурсів для досягнення своїх цілей, та водночас мати підтримку всього світу — людей, готових долучитися і взяти на себе відповідальність.

Я би хотіла, щоб колись з’явилася книжка про тих активістів, що координували цю ініціативу і підтримали її в різних країнах світу. Я би хотіла, щоб ми почули їхні історії й дізналися, як Олег Сенцов змінив їхнє життя. Дізналися історію правозахисниці Олександри, яка, навчаючись у Стенфордському університеті, зрозуміла, що не може працювати в затишній бібліотеці, дискутувати із професорами й жити в безпечній країні за тисячі кілометрів від дому в той час, коли українці стають жертвами російського «правосуддя». Справа Олега спонукала Олександру повернутися і започаткувати глобальну ініціативу #SaveOlegSentsov. Я би хотіла, щоб ми почули історію чотирирічного хлопчика Федора з Києва, який на момент участі у своїй першій правозахисній акції ще не вмів читати, але вже малював плакати з написом #SaveOlegSentsov. Його батьки вважали, що їхній син обов’язково має знати про долю Олега й інших українських політв’язнів у Росії, оскільки його прапрадіда 1943-го розстріляла за націоналізм радянська влада, а прадід пройшов через німецькі концтабори. Я би хотіла, щоб ми відкрили для себе історію письменниці Аліси Ганієвої з Москви, яка приєдналася до ініціативи через сором за свою країну. «Олег Сенцов — це в певному сенсі наша совість», — каже Аліса. Боротьба Олега допомогла зібрати в Росії групу небайдужих людей, які готові сказати системі «Ні!». Також я би хотіла, щоб усі ми знали історію Товариства підтримки України в Ризі, наймолодшій учасниці якого 14 років, а найстаршій — 87. Їхні акції на підтримку Олега Сенцова об’єднали в Латвії не лише українців, а й латишів, білорусів і росіян. Кожна з цих історій і є запереченням Олегових слів про не досягнуту ціль, бо ж ось вона — у долях людей, яких він об’єднав і навчив, за словами активіста Ігоря із Лозанни, «високо ставити планку».

Зрештою, і ця книжка — це так само результат об’єднаних зусиль «Видавництва Старого Лева», Українського ПЕН, Міжнародного фонду та ще десятків наших колег і Олегових друзів, закордонних видавців і перекладачів, які з появою цієї ідеї — допомогти книжці Сенцова зазвучати іншими мовами — відразу ж її підхопили і втілили в життя. І як результат — завдяки долученню всіх цих людей уже нинішнього року «Жизня» з’явиться в перекладі не лише українською, а й англійською, польською та німецькою мовами.

У фільмі Аскольда Курова є один дуже щемкий момент — коли перед початком суду адвокат Дмитро Дінзе показує Олегові його першу, щойно видану збірку оповідань. Сенцов радісно усміхається, але суддя не дозволяє йому потримати книжку, тому все, що йому лишається, — запитати про наклад і кількість сторінок. Дінзе дивиться у вихідні відомості й додає те, що так важливо почути Олегові там, у російському суді: «Видано в Україні»…

У ті найстрашніші миті літа й осені 2018-го часом здавалося, що зробити нічого неможливо, бо ж були вже сотні людей біля російських посольств у різних країнах світу, бо ж ми вже підписали тисячі листівок російському президентові, бо ж ми вже зверталися до очільників Франції й Німеччини, бо ж ми вже поширили петицію до Білого дому, і навіть коли нашій країні закрили доступ до сайту, учасники ініціативи #SaveOlegSentsov за одну ніч зібрали необхідну кількість підписів, залучивши українців за кордоном… Але навіть коли здавалося, що жодних інструментів тиску і впливу