Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

Розділ 1

Зараз Тася була далеко від дому, посеред якого селища міського типу, без речей, навіть без необхідних.

Дівчина сіла на бордюрчик і голосно засміялась. Це ж треба було їй так вляпатись? І чого тільки вдома не сиділось? Сонце вже було майже близьким до горизонту, а вона навіть не знає чи були поблизу якісь готелі, де б вона могла переночувати. 

Тася схопила себе за волосся відтягуючи його, спеціально робила собі боляче. Вона таким способом карала себе за недалекозорість та безвідповідальність. 

— Дівчино, вам потрібна допомога? — лагідний та привітний голос літньої пані вивів Таїсію зі стану самопокарання.

— Що, перепрошую? — різко підняла голову догори вона.

— Дивлюсь, ви на сирій землі сидите, та й думаю, підійду, запитаю може допомога яка потрібна, — жінка посміхалась, показуючи свої зморшки біля очей. Вони їй личили, відтіняли її роки, видавали досвід та доброту. Вона напевно в молодості часто посміхалась. Таких людей видно здалеку, вони випромінювали зовсім іншу енергетику - домашню. 

—  Та ні, дякую, нічого не потрібно, —  понуро відповіла Тася, відвертаючи та опускаючи  свою голову.

—  Дивись, дитино, не схожа ти на щасливу людину. Трапилось що? —  жінка, не дивлячись на її заперечення продовжувала допитуватись, та ще й з такою щирістю, ніби від Тасіної відповіді залежало її життя.

— Чесно кажучи, я їхала в невідомому напрямку, і от вийшовши з автобуса, і не встигши від нього відійти, як він вже поїхав, разом з моїм багажем, —  осоромлено мовила дівчина, прикривши очі руками. Здавалось, що ще трохи і її чаша самоконтролю переповнилась, і вона б розплакалась.

Відчувши на своїх плечах її руки, Тася важко зітхнула. 

— І через це ти ледь не плачеш? Дитино, — вона пригорнула Тасю у свої обійми, стискаючи так, як ніколи не обіймала навіть  її мама. — Господи, ще й так гірко.

— Пробачте, —  пробелькотіла. 

Вона вже хотіла виплутатись з обіймів жінки, бо негоже було обійматись з малознайомими людьми на вулиці. Бабуся відпустила її, дала волю, але продовжувала дивитись співчутливо, поки та витирала свої сльози.

— А я от на сина чекаю, — спокійно повідомила вона. Здалось, що вона не хотіла, аби сама Тася почувала себе ніяково. Тому й почала говорити про себе. Давала час отямитись від  раптового зриву. — Він привіз мене в місто чотири години тому. Наказав розважитись та сходити по магазинах.

— У вас, напевно, чудовий син, — посміхнувшись, мовила.

— Угу, — погодилась вона. — Я онучку хотіла подарунок вибрати, йому через два тижні три рочки виповнюється.

— Нехай вам буде здоровим та росте на радість, — шморгнула дівчина, привертаючи до себе увагу.

— Дякую, мила. Але я так нічого й не купила. Ніяк не можу вирішити що ж такого можна йому купити, — похитала вона головою.  — Ніби й живемо під одним дахом, знаю цього голопузика з голови до п’яточок, але от з подарунками в мене біда.

— Так буває, — тихо відповіла Таїсія, бо сама не знала, що на таке говорять.

— О, — вигукнула жінка і так посміхнулась, ніби знайшла вирішення всіх проблем. — Ти б могла мені допомогти.

— Ні, дякую, — одразу ж відмовилась Тася. — Мені ще треба вирішити питання з речами. А потім знайти якийсь хостел, щоб переночувати.

— Ти можеш у нас залишитись. Місця точно вистачить. Ми живемо недалеко від міста. Природа, спокій і відсутність міської метушні піде на користь. А з речами ми допоможемо. Люди повинні допомагати один одному. Я зараз зателефоную знайомому, він швидко знайде той автобус, в якому залишились твої речі. Ти ж брала квиток?

Тася кивнула, пригадуючи як й справді купувала квиток в касі автовокзалу, але була настільки заклопотана втечею від нареченого, що й зовсім про це забула. Вона навіть не пам’ятала, чи не викинула його раптом. Треба було це перевірити. 

— От і добре. Тим краще. Нам  це спрощує пошуки. Тому не бачу причин для того, аби відмовлятись.

Це було досить дивно. Бо ніхто не пропонує незнайомій дівчині пожити в їхньому будинку. Так ще й з такою спонтанністю. А що як вона виявиться злодійкою? А раптом ще гірше? Ця жіночка дуже наївна.

— Це буде не зручно, пані…

— Марія Олександрівна, — підказала жінка.

— Марія Олександрівна. Та й ви не знаєте, що скажуть ваші діти на те, що ви привели в дім незнайомку, — дівчина вже почала підійматися на ноги, але наполеглива пані не дала їй втекти.

— Та нічого вони мені не скажуть, поки хата моя - будуть мене слухатись.

— Все одно, я не думаю, що це буде правильно, — дівчина намагалась втримати свою позицію, аби не виглядати жалюгідною.

— Тепер я точно бачу, що це буде правильно. Давай, підіймайся. Перше підемо щось купимо, а потім я сину зателефоную і він нас забере.

Тася  кивнула, бувши не до кінця впевнено, що робить правильно. Але тяжко зітхнувши, пішла за жінкою.

— Ти не голодна? — обертаючись через плече, допитувалась жінка.

— Ні, дякую, не переймайтесь цим.

Тася навіть якби й зголодніла, то не відчула б цього. Увесь її організм був налаштований на те, щоб боротися зі стресом, спочатку від побаченого у власній квартирі, а тепер ще й від того, що вона ніби погодилась пожити в чужої людини. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍