Ана Маіс - Наші обіцянки, Ана Маіс

Глава 1

Аліса

Рік потому

Мої підбори цокотіли мармуровою підлогою, коли я бігла коридором, щоб не запізнитись. В руках я тримала каву, яку кожного ранку приносила своєму босу. Забігши в ліфт натиснула на восьмий поверх. Перевівши подих увімкнула телефон, щоб перевірити час. В мене ще було п'ять хвилин до початку робочого дня.

Коли я вперше прийшла на роботу в «Levytsky group», я була в захваті від цього приголомшливого вигляду, який відкривався на все місто. Мені запропонували високу зарплатню; та й люди які тут працювали дуже милі й привітні, тому я без вагань погодилась. Але важливою новиною для мене було те, що я буду особистим помічником директора фінансів.

Зайшовши до нього в кабінет, помітила як Влад розмовляв по телефону. На ньому був темно-сірий костюм трійка. Темно-русяве волосся вкладено назад. Я підійшла і поставила стакан з кавою на стіл. Він, не відриваючись від розмови кивнув мені та прошепотів «дякую», після чого я вийшла. Підійшовши до свого столу я завалилася на крісло.

Відкривши нотатки я переглянула розпорядок дня. На сьогодні заплановано декілька зустрічей —  дві з яких за межами офісу. Сподіваюсь, я на них не буду потрібна. Не часто, але інколи мені приходилось йти з Владом на ділові зустрічі. В якійсь мірі це було корисно, нові знайомства і все таке.

 Я взяла декілька документів й зайшла до кабінету. Світлий просторий кабінет з великим шкіряним диваном з боку. Глянцева підлога ідеально підходила до сірих стін, а з вікон до підлоги відкривався неймовірний вид. Чесно? Я заздрила йому, тому що цей кабінет найкраще,  що я бачила.

— Я принесла папери, які потрібно підписати. — промовила я.

— Добре. Давай їх сюди. — Він відірвався від ноутбука, і відсунув його на кінець столу.

Я поклала папери перед ним на стіл.

— Звіт вже готовий. Я скинула на пошту. — додала я.

— Чудово.

— Я можу йти?

Він кивнув.

— Можеш йти. До речі, тобі личить білий колір.

Я всміхнулася та торкнулась пальцями свого піджака.

— Дякую.

Вийшовши з його кабінету, почула звук повідомлення. Взявши телефон до рук я завмерла і посмішка в мить спала.

Андрій : Привіт. Пробач, але я думаю, що нам варто розійтись.

Я кліпнула раз, другий, не вірячи своїм очам.

— Ти виглядаєш так ніби тебе танком переїхали. Щось з батьком?

Я підняла голову і побачила перед собою Олю. Вона стурбовано дивилась на мене.

— Ні... — я похитала головою.

— Може принести води?

Я мовчала, після чого прошепотіла:

— Андрій мене кинув.

— Що?! — крикнула вона. І в той момент на нас повернулись погляди людей, які були неподалік. Вона тихо запитала. — Коли?

— Декілька хвилин тому.

— От козел!

Я була в такому ступорі, що не могла зрозуміти чи я хочу розплакатись, чи розбити стілець об його голову. Все ж я б почала з другого, а закінчила першим. На очах вже почали виступати сльози. Ми зустрічалися близько року, планували спільне майбутнє, а він одним повідомленням розтоптав їх.

— Не в здумай плакати. Він не заслуговує, щоб за ним плакали. — застерегла вона, і ніжно погладила рукою по моєму плечу.

Вона неначе прочитала мої думки.

— Я й не думала. — збрехала я.

— От і правильно.

— Угу.

— Здається, мені треба йти... — вона кивнула в бік, і швидко зникла залишивши мене посеред коридору.

Мій погляд метнувся праворуч. Давид впевнено й владно йшов коридором. Він виглядав таким стриманим і серйозним, що мій пульс став битись швидше. Я похапцем витерла очі та рушила до столу.

— Дві кави в кабінет, — гаркнув він, навіть не глянувши в мій бік, й зайшов до кабінету Влада.

Я не бачилася з ним часто, але по чутках знаю що він дуже вимогливий та трудоголік. Роль генерального директора дісталась йому не так легко, як би здавалось. Він довго і важко працював, щоб бути тим ким він є зараз.

— Ти, бляха здурів?.. — почула я, із кабінету приглушені голоси.

Їхні голоси було чутно навіть до маленької кухні, коли я стояла біля кавоварки та готувала каву.

— Що ж там таке. — прошепотіла я.

Глибоко вдихнувши, я увійшла в кабінет.

— Нам тепер прийдеться думати, де взяти цю твою... — Влад показав жест пальцями. — наречену. Чим ти, блядь, думав коли казав це? І звідки взагалі це взялось?!

 Влад стояв спершись на стіл руками, а Давид сидів відкинувшись на спинку крісла. Я поставила чашки на стіл та відступила поближче до дверей.

— Владе, я не прийшов до тебе не вислуховувати твої лекції, а за допомогою, — сказав Давид надмірно спокійним, але злегка роздратованим тоном. — І якщо хочеш знати чого я це сказав, то вона була там і я не стримався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍