Куп - Моя помилка, Куп

А я, як справжня божевільна, знову замість відповіді просто втупила в нього очі. Він був ідеальним. Високий, міцний і ніби вибитий із каменю. Навіть крізь тканину проступали його ідеальні форми та рельєфи. Зелені очі, гострий ніс та губи-метелики. Пронизливий погляд з-під важких повік і маленькі ямочки на щоках, коли він трохи розтягнув рота в посмішці і знову повторив своє запитання. Дурепа, та відповідай ти йому вже.

- Так, так я в порядку, дякую… - я розвернулась і знову уткнулася в дзеркало, розглядати чортову пляму на грудях.

- Тобі допомога не потрібна? - Він все ще стоїть за моєю спиною і докучає мене питаннями, відповіді на які я не знаю. Зберися.

- Так! - Несподівано для себе, вигукую і розвертаюсь знову до нього обличчям, - Є запасна футболка?

Яка ганьба.

Він широко посміхається, розводить руками та крутить головою.

- Вибач, футболки немає.

- Знімай сорочку, - випалюю я і в черговий раз шкодую, що та склянка не прилетіла мені в голову

Хлопець дивиться на мене, посміхаючись і починає знімати свій піджак.

- Якщо тобі це допоможе, то моя сорочка – твоя, - а от і голий торс. Ідеаліті.

Він простягає мені сорочку, і я борюся з бажанням всю її обнюхати.

Знову розвертаюся до нього обличчям і зухвало розглядаю його прес, косі м'язи та плоский живіт. М-м-м-м. А сорочку він все ще простягає.

- Дякую… я не можу з'явиться в такому вигляді… ти дуже мене врятував… - що, чорт забирай, я несу.

І поки я щось собі торохчу під ніс, високий хлопець із голим торсом дивиться на мене і вже широко посміхається.

На якомусь автоматі я знімаю з себе брудну футболку і тепер стою перед ним у ліфчику і намагаюся втягувати живіт - у мене немає такого ідеального преса. На диво, цей тип не втік одразу з криком «фу, яка гидота», а лише запропонував допомогти вдягнути на себе його сорочку. Я мовчки, кивнула і він почав застібати ґудзики.

Наступні пару хвилин я мовчки засовувала його сорочку в штани. Він же накинув на голе тіло піджак і не забув одягнути на шию краватку.

- Думаю, вже ніхто й не помітить, що я втратив частину гардеробу, - усміхнувся він, а я як дурна не знайшла чим відповісти.

- Дякую тобі… - нарешті щось зрозуміле видала, - дякую і за те, що врятував мене і за нову сорочку…

- Її доведеться повернути, - відразу випалив він.

Я потупила погляд. Це я можу.

- Я жартую, - відразу промовив він і коротко засміявся, - завжди будь ласка.

І знову ця дурня – я тільки посміхнулася і попрямувала геть із клятого туалету.

- Стій! - Він крикнув, він що крикнув на мене?

Я повільно, як у тих фільмах, де знімається цей актор, розвертаюсь і знову тупо дивлюся.

- Як тебе звуть? - питає він і знову посміхається цією його блискучою усмішкою, гад.

- Ам…. - Ні, ну чи не ідіотка?! Господи вибач, я нічого не змогла відповісти, крім цього тупого «ам»

- Добре, Ам, приємно познайомитись! - майже сміючись, вимовляє він і додає, - я Білл!

- Я знаю, - наче кинула йому це в обличчя і втекла. Тупа, тупа піз…

Вечір, що залишився, я його не бачила, але думала над усіма тими помилками, які зробила. Я докоряла себе, лаяла і благала більше не перетинатися з цим гарним хлопцем. Але, як завжди, все пішло не за моїм планом.

Друга зустріч

Моя сестра любить мене більше за своїх дітей – це факт і їй з цим жити. І коли після того вечора я розповіла про всю пригоду з тим актором, вона спочатку сміялася, а потім почала мене лаяти. Так, я сама знаю, що згаяла чудовий момент познайомитися з Біллом ближче, але часу назад не повернеш. Зате у моєї скаженої сестри виникла ідея, як би я могла реабілітуватися в очах прекрасного оголеного хлопця. Довгий декрет нікому не на користь.

Через тиждень у галереї мав відбутися перформанс якихось вуличних художників на мопедах, чи щось на кшталт того. І цього разу, за задумом моєї невгамовної сестри, я буду гостем, а не обслуговуючим персоналом і, якщо пощастить, знову натраплю на Білла і цього разу точно справлю гідне враження. Все як у фільмах, ага. Колін був не проти наших планів, тому нічого не заважало мені нормально вбратися і сяяти на цьому вечорі, але де я і де сяяти.

Я втягнулась і влізла в чорну шовкову сукню на бретельках. Звісно, ​​моєї сестри, у мене такого в гардеробі немає. Зібрала волосся, стала на підбори і пішла. Краще б пішла нахер, але все ж таки вирушила до галереї. Списку званих гостей ніхто заздалегідь не затверджував – їм надсилалися запрошення, але про свою явку вони повідомляли вже присутність у залі. Тому ні я, ні Колін чи моя сестра не знали чи буде на цьому перформансі Білл. Ну не буде, зате погуляю вродлива серед дивних людей на мопедах. Так, вони реально каталися галереєю на мопедах і щось вигукували. У разі чого, я буду не найбільшою божевільною цього вечора – ось так я думала, обминаючи зали і шукаючи очима високого русявого хлопця із зеленими очима. Через півгодини таких прихованих пошуків я втратила будь-яку надію на зустріч, а ще через півгодини вирішила йти додому – мені було нудно, та й люди на мопедах ставали дедалі небезпечнішими.