Артур Єрмак - Байка про Арктантропа, Артур Єрмак

1. Як він став таким

Не кожен, навіть найдосвідченіший мисливець наважиться полювати звіра у повню.

 

Сьогодні вони мали особливе завдання, треба було знайти, викрити і ліквідувати арктантропа, до того як той почує поклик.

Вони все передбачили, кожен мав по ножу, змащеного спеціальною отрутою, кожен мав вогнепал зі срібними набоями.

Вони знайшли його, у передмісті, той сидів у барі і тягнув потрохи з келиха пиво. Керіну, хлопцю молодшому за Ітана на дев’ять років, вдалось під якимось безглуздим приводом витягти арктантропа до галявину у хащі не так далеко, місце підходило ідеально, жодної метушні, жодних свідків, вся операція від цього моменту повинна була зайняти не більше двох хвилин, чиста робота.

Ітан навіть встиг здійняти рушницю, тільки от хтось із них зламав паличку під ногою і звір все зрозумів.

Їм не пощастило, їхня сьогоднішня ціль була старою, сильною і вправною.

Мисливці вже не ховались, усі як один піднялись і спустили курки. Продірявлений з усіх сторін срібними кулями, арктантроп не впав, навіть не ворухнувся, тільки трохи напружився і кулі посипались на землю біля нього.

- Пече, - поскаржився він.

Усіх перевертнів срібло вбива, завжди.

Але чому ж воно не спрацювало зараз?

Бо арктантроп (перевертень-медвідь), вмів робити свою шкіру товстою і грубою, наче вдягався в броню і хоча зазвичай навіть такий трюк не рятував перевертнів, цей встиг почути поклик повні.

Вмить від людини залишалась тільки оболонка а галявиною помчався лютий звір, кровожерливий, ненаситний, він влаштував справжню криваву баню з стріляючих навскид мисливців.

Все передбачили, все спланували.

Рушниці, заряджені сріблом.

Ітан мав власну, але не дотягнувся б, навіть якщо схотів, навіть якщо б втямив що вона прямо поруч з ним, лежить на холодній землі.

Він про неї навіть не думав, стоячи на колінах, тримаючи власні кишки в долонях, єдина думка билась в його мізках:

- Я не хочу помирати. Не хочу. Не хочу, - бурмотів він сам до себе.

А перевертень сидів на пні поперед нього і підкидав у пазурах монетку, дивлячись прямо на людину перед собою, на те як та помирає, останньою серед своїх товаришів.

- Не хочеш? - спитав він різко.

- Не хочу, - навіть не почувши звіра, продовжував бурмотіти Ітан.

- То що ж мені з тобою роботи? Підкажи мені.

- Жити… я… хочу жити

- Жити? - з натягом спитав він і озирнувся до неба. – Що ж, здається Луна благоволіє тобі.

Незнайомець піднявся і тіло його деформувалось, почувся хрускіт кісток, а з ним і звук плоті що рветься. Вмираючий не дивився, він навіть не розкривав очі, але коли розплющив їх то побачив велетенського, потворного ведмедя, що стояв на двох задніх лапах, трохи подавшись вперед. Ця істота повільно підійшла до Ітана, і той навіть забув скиглити, так заслав страх йому очі. А перевертень… перевертень вчепився іклами йому в тіло.

 

 

 

Ітане… як  ви…

Ітане!

- Га? Що? – спитав лише тупо, насилу видершись із ступору.

Він вже давно прокинувся, години за дві до цього, виявив своє тіло на ліжку, забинтоване. Його помістили у лікарню, мабуть хтось повідомив в поліцію.

Бо саме зараз тривав допит.

А наш герой ніяк не міг прийти до тями, він все ще був там.

Серед трупів, єдиний, кому вдалось вижити, навіть після укусу.

- Ітане, ми повинні знати що там сталося?

- То був медвідь, - глухо відізвався він.

Офіцери переглянулись між собою та лікарем, схоже вони чекали на щось подібне, усе ж таки їх пацієнт, підозрюваний у злочині, який ще був загадкою для всіх включаючи Ітана і постраждалий перебував у шоковому стані.

Перш за все, скажімо так, у цій справі було забагато дивних сталих.

- Ітане вас було дванадцятеро, це так?

- Так. Керін, Торох, Вдалін, Владімир, Нолан, Іваник, Яско…

- Арсеній Заколот, Ївар Нечар, Гліб Захорн, Яввє Новак і ви Ітан Міллер, - продовжив за нього більш худий офіцер. – Ми вже встановили особистості. Скажіть, навіщо ви зібралися у той вечір?

Ітан лише повернувся до них, вражений наче блискавкою.

- Ви розмовляли з ними? Хтось ще вижив? Я можу їх побачити? – торочив він, наче з кулемета.

- Нажаль, - відповів гладший з них двох. – Ви єдиний кому вдалося пережити ту ніч. Тож скажіть нам, навіщо ви зібралися у той вечір?

- Ми давно товаришували, хотіли просто розважитись однією компанією, - безглуздо і нерозважливо збрехав він.

- Тоді навіщо вам були рушниці? – парував брехню офіцер.

- Бо розважатись можна і на полюванні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍