Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Незрозуміло кого більше заділи його слова – мене, чи тітку, та лиш фиркнула, а «це» від жахливих спогадів неприємно вчепилось в моє серце і тяжкою ношею потягнуло вниз. Відвернувся до вікна, за ним було видно тільки безкрайнє соняшникове поле. Від жовтого навіть рябіло в очах, закрив їх, щоб прийти до тями. Говорити мені тяжко, особливо з іншими людьми. Щось страшне і потворне рве зсередини кожен раз, коли лікар, психолог, поліцай, чи так названий цілитель (до яких мене возять останній місяць кожні вихідні) намагаються розпитати мене, що сталося в  ту ніч, коли померли мої батьки. Навіть я сам не можу дати відповідь на це питання, тільки в одному впевнений – ніяких диких звірів не було, тільки я і те, що у мене всередині.

Поле закінчилось, машина виїхала на поляну перед старезним дерев’яним домом, за яким майже зразу починався густий ліс. Тітка зморщилась, з якимось жахом дивлячись на непрезентабельний глиняну хату, що чудом ще стоїть в паростях кущів бузку. Там хоч світло є? Судячи з того, що ніяких стовпів електропередачі тут нема – ні. Що тут скажеш,  це зовсім не те місце, до чого привикла моя тітка, звикла до розкоші та життя на широку ногу.

– Ти правда думаєш, що бабця, що мешкає тут, може нам чимось помогти?! – в словах тітки явно чути сумніви, та все ж вона відкрила двері машини та вийшла за чоловіком на вулицю.

– Вона наш останній шанс, – відповів їй дядько, думаючи, що сидячи в машині, я його не чув. Він бреше самому собі, насправді він уже давно все вирішив. Опіка над проблемним племінником, зовсім не те що йому треба, попри людський осуд. Навіщо ми тут? Щоб заспокоїти його совість? Це все так тупо, ніхто не зможе заставити мене заговорити, просто тому, що я не хочу.

Вуйко Ігор рішуче пішов до хатини, та взятись за двері не встиг. З дому вибігли діти, вони не особливо слідили за дверима, так що ті ледве шибки не втратили, ударившись об стіни голосно бахнувши.

– Я перша! – закричала дівчинка, яка власне і пнула двері. Вона пробігла по дворі, обігнувши тітку й дядька, але зупинилась тільки коли мало не врізалась в мене. Реакція у неї на мене була кумедна: вона на бігу зупинилась, після чого подалась назад, зашпортавшись за свою ж ногу, упала, як герой безглуздого мультика. Кумедна у своїй нікчемності настільки, що всього на секунду мені захотілось усміхнутись, але я не зміг.

– Ні, я перший! – кричав також хлопчик, що біг за нею. Він її піймав за яскравий помаранчевий в чорну шашечку светр і тому повалився вслід за нею. Малий розплакався так голосно, здалось, що він щось собі зламав.

– Що с тобою? – трясла хлопчика дівчинка, сама мало не плачучи. – Чому ти плачеш? Де болить?

Боже, чому вони обоє такі плакси? Нехай з дівчинкою все зрозуміло  – жінки завжди плачуть, але малого не розумію. Він розплакався і почав звати маму, ніби йому три роки, що не так. На вид їм років по п’ять, може трохи більше, чи менше, може вони вже і в школу ходять, а поводяться зовсім по дитячому. Я в такому віці ніколи так себе не вів. Втім, коли на крики хлопця вибігла з дому жінка, зразу зрозумів, чому вони такі плакси. Коли за тобою так трясуться дорослішати не хочеться. Жінка трохи здивувалась, ледь не зіштовхнувшись з дядею Ігорем, та швидко найшла де її діти й винуватого в їх сльозах. Я думав вона зразу накричить на мене, такий страшний погляд у неї був, та жінка кинулась до сина. Впала перед ним на коліна, витерла сльози на його очах руками, а він тільки розплакався голосніше, мов дівчинка. Навіть стидно було дивитись на цю картину, а ще трошки заздрісно, тому що мене уже ніхто так міцно не обійме і сльози не витре рукою.

– Де болить? – спитала жінка, їх мати, скоріше за все. – Що сталося?

Питала останнє жінка не в хлопчика, а в дівчинки, куцого мишеняти, що розплакалась тільки тому, що її брат заплакав. Плакса  – сама яскрава пляма у світі сонця, що заходить, навіть на фоні соняшникового поля. Каштанове, трохи кучеряве волосся, зав’язане в куцу косу, з якої уже вилізло майже все волосся і стирчить в різні сторони, як і кривий надто короткий чуб не менш незграбний, як вона сама. Яскравий помаранчевий в чорну шашечку светр, зелена махрова спідниця з червоними кишенями, поверх темно синіх рейтузів зі заштопаною діркою на правому коліні з занадто великими чоботами нагадували одяг клоуна, чи безхатька, а не дівчат, що я бачив в школі, чи у своєму дворі. Хлопчик виглядав не краще: синій в шашечку светр, зелені штани с плямами на колінах, кросівки з залатаними червоними нитками дірками. Їх мати теж в поношеному, але чистому сірому платті, бежевому светрі розмірів на п’ять більшим, чим треба. У мене виникла думка що вони місцеві, може живуть в цьому домі разом з тою бабцею до якої ми приїхали. Втім жінка спростувала мої гіпотези:

– Я ж просила тебе почекати, чому ти ніколи мене не слухаєш?! – прикрикнула жінка на дівчинку, після чого та перелякано затихла. – Твій батько договорить з бабусею і ми поїдемо додому.

Останні слова були для хлопчика і сказані зовсім іншим тоном, так що зразу стало ясно кого  в цій сім’ї люблять більше. Жінка підхопила сина на руки, хоча їй це було тяжко, і понесла у сльозах хлопця назад в дім. Хлопчик явно міг йти сам, ридав так награно, що диву було, чого його жаліють. Хлопець виглянув із-за плеча матері та показав сестрі язика, не дивно, що та розізлилась. Вона побігла за ними слідом, догнала майже у дверей.

– Мама! Він мені язика показує! І взагалі це він мене штовхнув! – закричала дівчинка, тягнучи маму за низ плаття. Її гнів пропав, тільки коли мати до неї повернулась, явно розізлившись.