Страшні оповідання на ніч - Випадок на цвинтарі, Страшні оповідання на ніч

Потроху почало вечоріти. Безкрайнє чисте небо поступово темнішало, до блідого півмісяця почали приєднуватися перші яскраві зорі. Далеко на обрії останні промені зникаючого сонця розфарбували небо у багряний колір. Зі спокійною душею я вмостився біля маминої могили, поклав трохи цукерок, які вона за життя дуже любила, і запалив свічку. Світло від вогню швидко забігало її портретом на надгробній плиті, а я, не відриваючись дивився в її добрі очі і почав вести з нею односторонню розмову. На зміну агресії прийшла туга і душевний біль. Мені дуже її не вистачало, я буквально став відкривати перед нею свою душу і незабаром мені навіть полегшало – відчувався душевний підйом. Наче вона уважно слухала мене з неба і благословила. Час ніби зупинився, а вся повсякденна метушня, що турбувала мене, вмить зникла – знову відчувалася та безтурботність, що оточувала мене в дитинстві, за яку я так любив поїздки в село. Я з захопленням спілкувався з матір'ю ще довгий час, як раптом:

– Доброї ночі шановний! – долинув у мене з-за спини старечий голос.

Вже дійсно поступово насувалася ніч, і незабаром я мав збиратися виїжджати, якщо хотів дістатися додому до опівночі, щоб встигнути і повечеряти, і виспатися перед робочими вихідними.

– Доброї ночі і вам – сухо сказав я у відповідь незнайомцю, що стояв за хвірткою, нахабно спершись руками на наш паркан.

– Сподіваюся я вас не сильно потурбував, – провадив далі незнайомець, – шанувати померлих – справа свята!

На ньому був старовинний бавовняний костюм темного кольору і капелюх, через який було важко розглянути його риси обличчя. Те, що переді мною стояла людина похилого віку сумнівів не було. Піджак уже був сильно затертий, і подекуди виднілися дірки, як і на штанях, проте через бруд, що був на них, я не одразу це помітив.

– А ви, мабуть, сторож? – почав здогадуватися я. – Ходите могилами, стежите за порядком?

– Це так, слідкую – відповів старий, – Нині порядок на цій землі часто порушують. Буває просто ночують тут заради інтересу, а буває галасують так, що й мертвого з могили піднімуть!

– А що ж це ви, шановний, не встежили за моїм прадідом? – спитав я рішучішим тоном з нотою невдоволення. – Безлад був такий, ніби хтось гарно так повалявся на його могилі.

Старий тільки зітхнув і відповів приязно.

– Всіх не наздоженеш, онучку. Як побачать – одразу біжать стрімголов. Хоча нас, що стежать за порядком, ходить тут чимало, але як наляканий, то тікаєш так, що жоден і не наздожене.

– А ви випадково не п'єте тут на робочому місці? – запитав я уїдливе запитання.

– Боже врятуй! – старий перехрестився, показуючи мені, що не бреше, – У моєму становищі...

Він не договорив, можливо, чекаючи від мене питання про його становище. Але я мовчав.

– Чи можна мені сісти? – запитав сторож.

– Проходьте, сідайте.

Я вирішив, що він і без того сидить тут на будь-якій лавці, коли захоче, якщо втомиться блукати численними проходами між могилами, а тому нехай посидить тут поки я поруч.

Він обережно відчинив хвіртку і сів поруч. Я відчув неприємний їдкий запах, що виходив від нього, але не став це показувати.

– Ви не будете проти? – старий дістав із кишені піджака пачку цигарок.

– Не заперечую – відповів я, вирішивши, що запах горілого тютюну переб'є його неприємний запах. Сам же я від цигарки відмовився, а лише поділився з ним сірниками і все ж-таки поцікавився. – Але як щодо "вашого становища"?

– Та… Цигарки вже одного разу мене добили – махнув він рукою.

І що б це означало? Тут я звернув увагу на те, як він розмовляє. Кожна його відповідь вимагала зусиль для вимови, він важко та глибоко дихав, а в голосі чувся якийсь призвук, немов у старого вже чималі проблеми з легенями. Очевидно, це він і мав на увазі.

Запалений сірник на мить висвітлив його обличчя, покрите глибокими зморшками. Примітними були його очі – хай і на пів секунди, проте я запримітив їх блакитний колір, але відтінок був якимсь розмитим, затуманеним. Старий з вдячністю повернув мені сірники.

– А я так подивлюся, ви не з Борової – важко затягнувшись тютюновим димом сказав він.

– Правильно, – відповів я, – Сам я з Києва. Тут мати моя народилася, і ось тепер похована. Поруч з батьком. Я приїхав сьогодні навідатися до неї, бо щось часто ночами став бачити її.

– Це добре діло! – замислившись відповів старий. Мені навіть здалося, що він почав мене пильніше розглядати у цей момент. – Небіжчики, звичайно, люблять тишу і спокій. Але не самотність. Вони дуже полюбляють увагу та цінують спілкування. Про багатьох людей, нажаль, забувають після їхньої смерті, ось вони і починають з’являтися живим. І добре, що у снах.

– Я забув справити 40 днів – раптово зізнався я. Не думаю, що я хотів би ділитися такою особистою інформацією з будь-ким, тим більше зі сторожем, але сказаних слів вже назад не забереш.

– Хм... А ось це вже не дуже добре, – м'яко сказав старий. – Але ви, я бачу, хлопець вихований, свідомий, відповідальний. Все ж таки приїхали до неї та загалом навели лад. Бачу, навіть бур’ян викорчували. А потім ще залишилися поговорити з матір'ю, не поспішали одразу піти звідси, як це зазвичай тут роблять... Все це говорить про те, що ви приїхали сюди не для проформи. Повірте мені, вона все це бачить звідтіля і їй дуже приємно від того, якого сина вона виростила.