Страшні оповідання на ніч - Випадок на цвинтарі, Страшні оповідання на ніч

– Що ж, – поспішно сказав я після кінця чергової історії, – Послухати ваші історії, так тут залишатися на цвинтарі посеред ночі досить небезпечно! Тож мушу відкланятися і почну вже збиратися! Я, до речі, так і не поцікавився, як ваше ім'я, добродію?

– Павло Терентійович – старий люб'язно простяг мені свою руку.

– Дуже приємно, – сказав я, і представився у відповідь, потиснувши йому руку, – Павло Терентійовичу, вибачте будь ласка, з вами правда дуже цікаво, але я дійсно вже змушений їхати додому. Щиро кажучи, я не очікував тут так затримуватись і мав виїхати ще засвітло. У машині ночувати не хочеться, та й родичів непристойно будити посеред ночі, заздалегідь не попередивши про свій приїзд. Так що я поспішу покинути вас.

– Бувай здоровим, – він поклав свою руку на моє плече і побажав щасливої дороги.

– І ще одне – сказав він мені як я розвернувся, – ти молодець, що приїхав матір відвідати.

На тому й попрощалися. Я поспішив до машини, неакуратно пробираючись нерівною стежкою між могилами, раз у раз спираючись руками на огорожі. Лопатку та віник я одразу закинув у багажник, а потім сів за кермо. Вже в салоні я помітив, що після рукостискання зі старим моя рука стала пахнути землею – діставши з бардачку вологі серветки, я постарався позбутися цього запаху. Але дійсно допоміг лише антисептик. Далі обережно, не поспішаючи, я рушив тією ж дорогою, якою їхав сюди. Вже як виїхав із селища я згадав, що забув прибрати бляшанку з недопалками.

Які ж захоплюючі історії мені розповів сьогодні Павло Терентійович! Мені навіть здається, що в самій першій, про померлу дівчинку, я точно знав про кого він розповідав – була у моєму дитинстві на цій вулиці компанія місцевих розбишак. Головною у них тоді була дівчинка з ластовинням на обличчі... Як же її звали... Ліна, Лора, Леся... Ім'я зараз точно не згадаю, проте добре пам'ятаю, як різким командуючим тоном вона тоді мені мовила, що я міський, і не вписуюсь до їхнього колективу. А всі ці подальші історії. Цікаво, це правда, чи цей сторож любить інколи прибрехати заради цікавої бесіди?

Через деякий час я замислився, і постарався пригадати все, що мені зовсім недавно розповідав старий.

"Приїжджав тут такий самий молодець, як ти, з Києва – брата ховав... наступного дня місцеві жителі виявили його вириту могилу та відкриту труну. А брата в ній вже не було. Так той знову сюди приїхав, миттєво. Щось розпитував сторожа, кудись ходив постійно, та й зник собі."

– Стривай, а він сам хіба не сторож? – промайнула у мене в голові, здавалося б, невинна думка. Чи, може, то давно було?

"А щодо відносно недавнього – раптово стали пропадати у нас трупи з могил."

– Та ні, з його слів це було нещодавно. Або інший сторож був – він начебто згадував, що їх тут багато таких. Заплутався зовсім.

Але раптом випадкова думка змусила мене різко зупинити автомобіль.

– Стривай... Павло Терентійович – я згадав, де мені зустрічалося це ім'я, і я з трепетом розвернувся на дорозі через подвійну суцільну смугу і поїхав назад на цвинтар.

– Чому він не пішов собі одразу як я пішов звідти?... Чому по нашій території була розкидана земля, а його руки були нею вимащені... Старовинний бавовняний костюм… уже затертий... Очевидно ж, що він і є той самий мародер, що відкопує могили і знімає речі з покійників... Саме він влаштував нелад на могилах, які мені зустрічалися на шляху, та залишив свої сліди на могилі мого прадіда. Саме тому він і представився мені Павлом Терентійовичем – першим ім'ям, яке зміг прочитати, як побачив мене… а його він прочитав з могильної плити мого прадіда, адже її так добре було видно з місця, де він стояв, нахабно спершись руками на паркан, поки я, нічого не підозрюючи, шанував пам’ять своєї матері!

Я підвищив швидкість, щоб швидше повернутися. Знову проїхав постамент з назвою СМТ, проїхав центр, пожежну станцію. Тепер вже я не зупинявся за звичкою перед місцями, де на дорогах раніше були вибоїни, а лише дивився чи немає когось вдалині, хто неакуратно міг би перебігати дорогу, щоб була змога ще більше додати швидкості. В мені просто кипіла злість на цього старого, і на самого себе, що дозволив йому так легко обвести мене. Це ж я запитав, чи не сторож він, тим самим подавши йому готову відповідь. А як він вправно мені заговорив зуби, що я з підозри змінив своє відношення до нього на поважне. Я лиш сильніше стиснув кермо від люті.

З’їхавши з головної дороги на дорогу до цвинтаря, я вимкнув фари, щоб в'їхати непомітно.

Тихо припаркувавшись, я озброївся туристичною лопаткою і кишеньковим ліхтариком, чисто щоб світити собі під ноги. Зі старим я впорався б і голими руками, але лопатою мені достатньо буде лише його налякати, щоб не застосовувати силу, і на місці викликати поліцію. Головне, щоб він не був озброєним чимось вогнепальним.

Маленькими кроками я намагався йти акуратно і тихо, не видаючи зайвих звуків, але водночас – швидко, і незабаром я почав уловлювати шарудіння неподалік. Воно долинало якраз з місця нашої нещодавньої зустрічі.

Підійшовши ближче, я акуратно причаївся – переді мною в темряві згорблено стояв темний силует. Навіть у суцільній темряві було зрозуміло, чим він займається – він власними руками гарячково рив землю, впиваючись пальцями в холодний ґрунт, і розкидаючи землю на всі боки. А рив він знову могилу мого прадіда. Можливо до мого візиту декілька годин тому він почав було її копати, а як помітив здалеку, що я наближаюсь, то втік, щоб повернутися під видом сторожа і дочекатися мого від’їзду.